Читати книгу - "Несказане"

Коли за ними зачинилися двері, Мерилін почула крик: «Йо-хо-хо-хоу!» — такий гучний, що заглушив голос викладача. Залишилося всього дев’ятеро студентів — усі низько нахилилися над записниками, мабуть, ховаючи обличчя, червоні до вух. У неї самої щоки пашіли; не сміла глянути на професора Лі. Теж нахилилася до своїх записів і приклала руку до чола, мовби прикриваючись від сонця.

Коли нарешті знову підняла очі, професор Лі мав такий вигляд, ніби нічого не сталося. Здавалося, й не чує, як відлунює його голос у майже порожній залі. Лі закінчив лекцію на п’ять хвилин раніше й мовив:

— Я працюватиму до третьої.

Кілька коротких секунд він дивився прямо перед собою, мовби шукав очима далекі обрії, та відчуття, що погляд спрямований на неї, змушувало Мерилін соватися на стільці.

Саме та остання мить, оте поколювання в потилиці, поки він збирав свої записи та виходив із кімнати, — й привели дів­чину до його кабінету. На кафедрі історії панувала тиша бібліотеки. Повітря нерухоме, прохолодне, з ледь відчутним запахом пилу. Вона знайшла професора Лі за столом — він прихилився потилицею до стіни й читав ранковий «Крімсон».[5] Чуб знову стирчав догори.

— Професоре Лі? Я Мерилін Вокер. Я щойно була на вашій лекції? — Мимоволі наприкінці речення інтонація збилася на запитальну, й вона подумала: «Я, мабуть, схожа на дівчинку-підлітка, тупу, незграбну школярку».

— Так? — Він не підняв очей, і Мерилін почала смикати верхній ґудзик свого светра.

— Я просто хотіла спитати, — пробурмотіла вона, — чи вважаєте ви, що я можу й далі вчитися на вашому курсі?

Він так само не піднімав очей.

— Ваш основний предмет — історія?

— Ні. Фізика.

— Магістратура?

— Ні. Бакалаврат. Я збираюся йти в медичний виш. Тож історія — не зовсім моє.

— Що ж, — сказав він, — щиро кажучи, не думаю, що у вас виникнуть якісь проблеми. Якщо бажаєте продовжувати курс — продовжуйте.

Він склав сторінку вдвоє, щоб узяти чашку чаю, сьорбнув і знову розгорнув газету. Мерилін закопилила губи. Вона розуміла, що аудієнцію закінчено, тож тепер мала розвернутися, вийти в коридор і дати йому спокій. Проте вона вже прийшла сюди, хоча й невідомо нащо, — тому стиснула щелепи й підсунула стільця до його столу.

— Історія була вашим улюбленим предметом у школі?

— Міс Вокер, — мовив він, нарешті перевівши на неї погляд, — чому ви тут?

Коли вона побачила це обличчя зблизька, через стіл, знову здивувалася з того, що він такий молодий. Мабуть, старший за неї всього на кілька років — і тридцяти нема, подумалося їй. Сильні руки, довгі пальці. Без обручки.

— Я просто хотіла вибачитися за тих хлопців, — раптом вирвалося в неї, і вона зрозуміла, що прийшла саме з цієї причини.

Він ледь підняв брови, трохи помовчав — і дівчина лише тепер усвідомила, що сказала «хлопців», слово, яке перетворювало все на банальність. Хлопці завжди будуть хлопцями.

— Ваші друзі?

— Ні, — Мерилін відчула себе скривдженою. — Ні. Просто ідіоти.

Він засміявся, і вона теж. Дивилася на крихітні зморщечки в кутиках його очей: коли вони розрівнялися, вираз обличчя пом’якшав. Тепер це було обличчя реальної людини, й дівчина помітила, що очі в нього карі, а не чорні, як їй здалося в лекційній аудиторії. Який же він худий, думала вона, і які в нього широкі плечі, наче у плавця, а шкіра кольору чаю, кольору зігрітого сонцем осіннього листя. Ніколи не бачила таких, як він.

— Мабуть, таке часом буває, — м’яко сказала вона.

— Не знаю. Уперше читав лекцію. Кафедра дозволила мені спробувати організувати цей курс.

— Вибачте.

— Усе гаразд, — сказав він. — Ви висиділи до кінця.

Обоє глянули вниз — він на спорожнілу чашку, вона — на друкарську машинку й акуратний стосик паперу на краєчку його столу.

— Палеонтологія, — сказав він по нетривалій мовчанці.

— Що?

— Палеонтологія, — повторив він. — Мій улюблений предмет — палеонтологія. Я хотів викопувати останки.

— Ну, це теж своєрідна історія, — сказала вона.

— Мабуть, так, — він посміхнувся у свою чашку, а Мерилін перехилилася через стіл і поцілувала його.

У четвер, під час наступної лекції, вона сиділа збоку. Коли професор Лі увійшов, очей не підняла. Натомість акуратно написала дату в кутику сторінки записника — стриманий вигин В у слові «вересень», ідеальна горизонтальна лінія букви н. Коли він почав говорити, її щоки запалали — ніби вийшла на літнє сонце. Була цілковито впевнена, що вся червона мов мак. Та коли нарешті спідлоба роззирнулася довкола, виявилося: усі зосереджені на лекції. В аудиторії було ще кілька студентів, але всі або дряпали в записниках, або дивилися прямо перед собою, на кафедру. Ніхто на неї не зважав.

Той поцілунок здивував її саму. Це був імпульс — інколи він змушував Мерилін ловити листок, закручений шаленим вітром, або дощової днини стрибати в калюжі. Це робилося без роздумів чи вагань і було безглуздим та безневинним. Але вона ніколи раніше не робила нічого подібного до того, що сталося в кабінеті. Завжди віднині дивуватиметься з себе, згадуючи ту мить, і відчуватиме легкий шок. Але тоді звідкілясь узялася впевненість, якої вона більше ніколи в житті не відчувала. Тоді вона точно знала — це правильно. Хотіла, щоб цей чоловік був у її житті. Щось їй мовби підказало: він розуміє, що це таке — вирізнятися з-поміж інших.

Дотик його губ її вразив. Вони мали смак кави, були гіркуваті та теплі — й він відповів на поцілунок. Це її теж вразило. Начебто він був до цього готовий, начебто хотів цього так само, як і вона. По тому, як вони нарешті відсунулися одне від одного, Мерилін була надто збентежена, щоб глянути йому у вічі. Натомість дивилася на власні коліна, розглядаючи свою картату фланелеву спідницю. Тілом до стегон стікав піт. За секунду вона посміливішала й подивилася на нього крізь завісу волосся. Він відповів сором’язливим поглядом з-під вій, і дівчина зрозуміла: не гнівається, теж зашарівся.

— Мабуть, нам краще піти в інше місце, — сказав він.

Мерилін кивнула й підняла сумку.

Вони мовчки йшли вздовж річки, повз гуртожитки з червоної цегли. Веслувальна команда тренувалася — хлопці в ідеально злагодженому ритмі згиналися та розгиналися, човен безгучно ковзав поверхнею води. Мерилін знала цих парубків: вони запрошували її на коктейлі, у кіно, на футбол; усі були схожі один на одного, з однаковим поєднанням волосся кольору піску та рожевих щік — рис, які вона щодня бачила ще зі школи. Ці риси були так само знайомі й звичні, як і варена картопля. Коли Мерилін відмовляла залицяльникам, бо мала закінчити роботу чи почитати, то вони йшли до інших дівчат, далі коридором.

Із місцини на березі річки, де вона стояла зараз, юнаки здавалися безликими, невиразними ляльками. Коли вони з Джеймсом — хоча й досі не сміла навіть подумки його так назвати — дійшли до містка, вона зупинилася й повернулася до нього. Він зовсім не скидався на професора, швидше нагадував хлопчика-підлітка, сором’язливого й напруженого. Намагався взяти її за руку.

Якої він думки про неї? Джеймс ніколи цього не скаже й навіть подумки нізащо