Читати книгу - "Енн із Інглсайду"

— Сьогодні дивовижний захід сонця, Сьюзен, — мовила Енн, зазираючи знадвору в кухонне вікно.

— Я не можу милуватися сонцем, доки не вимию посуду, пані Блайт, дорогенька, — відказала Сьюзен.

— Але тоді воно вже сяде. Погляньте лишень, яка велетенська хмара над долиною, мов вежа з рожевою верхівкою! Хіба ви не хотіли би злетіти й полинути до неї?

Сьюзен уявила, як вона летить до біло-рожевої хмари з ганчіркою для миття посуду в руці. Видовище здалося їй непривабливим, та все ж потрібно було зглянутися на теперішній стан пані Блайт.

— А наші троянди погризли якісь нові люті жуки, — вела далі Енн. — Завтра побризкаю всі кущі. Шкода, що не вийде зробити це нині — я люблю працювати в саду такими вечорами, як сьогоднішній, коли все живе прагне росту. Надіюся, на небесах також будуть сади, Сьюзен… сади, у яких ми зможемо працювати, допомагаючи рости всьому, що буде там.

— Але жуків, я певна, там не буде, — рішучо озвалася Сьюзен.

— Hi-і, очевидно, не буде. Але досконалий сад не може принести справжнього задоволення, Сьюзен. У саду потрібно працювати — інакше втрачається сенс його існування. Я хочу полоти, копати, розсаджувати, пересаджувати й підрізати. І хочу, щоб на небесах були ті квіти, які я люблю. Я воліла б мати там свої непримітні братки, аніж зухвалі нарциси.

— То чом би вам не попрацювати нині, якщо ви так хочете? — урвала її Сьюзен, певна, що пані Блайт, бігме, надто дає волю своїй фантазії.

— Гілберт просить мене поїхати з ним до сердешної пані Пакстон. Вона помирає… він зробив усе, що міг… але нічим не може їй допомогти. Проте вона все одно хоче, щоб він зазирав до них час від часу.

— Еге ж, пані Блайт, дорогенька, без нього ніхто це спроможний ні вмерти, ні народитися. Та й вечір сьогодні гарний. Я, певно, сама прогуляюся до крамниці, коли вкладу Ширлі й дівчат і підживлю Пані Ворд. Вона квітне гірше, ніж я сподівалася. А панна Блайт пішла нагору, стогнучи з кожним кроком сильніше й запевняючи, що в неї починається одна з її мігреней — тож бодай нині в нас буде тихий, спокійний вечір.

— І простежте, щоб Джем ліг спати вчасно, добре, Сьюзен? — відповіла Енн, ідучи в призахідній тіні, що була, немов розлита чаша аромату. — Він очевидно втомлений більш, ніж йому здається. А він так не любить лягати спати. Волтер не повернеться сьогодні: Леслі попросила дозволити йому заночувати в них.

Джем сидів на кухоннім ґанку, закинувши одну босу ногу на коліно іншої й розлючено поглядаючи на світ узагалі й на велетенський місяць за шпилем гленської церкви зокрема. Джем не любив, коли місяць ставав такий великий.

— Гляди, щоб твоє обличчя довіку таке не лишилося, — мовила тітонька Мері-Марія, минаючи його й зникаючи в будинку.

Джем вишкірився ще лютіше. Йому байдуже, що станеться з його обличчям! Хай навіть лишиться таке на все життя — він тільки хоче цього!

— Іди звідси! Чого ти вічно ходиш за мною? — гиркнув він, коли після від’їзду тата й мами до нього пробралася Нен.

— Злюка! — відказала Нен, та перш ніж утекти, поклала біля нього червоний льодяник у формі лева, який принесла йому.

Джем не звернув на нього уваги. Ніколи ще він не почувався таким скривдженим. Усі несправедливі до нього. Хіба та сама Нен того ж таки ранку не заявила: «Ми всі народилися в Інглсайді, а ти ні»? Ді після сніданку з’їла його шоколадного зайчика, хоч і знала, що то був його зайчик. Навіть Волтер покинув його — пішов копати кринички в піску з Кеном та Персіс Форд. Велика забава! А він так хотів піти з Берті й подивитися, як роблять татуювання. Джем був певен, що ніколи й нічого так не прагнув у житті. Він хотів побачити розкішну, цілком оснащену модель корабля, що стояла, як запевняв Берті, на камінній полиці в капітана Білла. Це просто підлість, от що це таке.

Сьюзен винесла йому великий шмат горіхового торта в глазурі з кленового цукру, але Джем з кам’яним обличчям відповів лише: «Ні, дякую». Чого вона не залишила йому імбирного печива з вершками? Мабуть, вони там усе з’їли. Ненажери! Він дедалі глибше поринав у безодню похмурого відчаю. Хлопці, певно, уже йдуть до капітана Білла. Йому нестерпна була сама думка про це. Він мусить показати своїй сім’ї! Що, як він випатрає іграшкового жирафа Ді на килимі у вітальні? Стара Сьюзен знавісніє, коли це побачить. Принесла йому горіхового торта — знає ж, як він його не любить! Що, як він піде й намалює вуса херувимові на картинці в календарі у її кімнаті? Він терпіти не міг того гладкого, рожевого, усміхненого херувима, що був такий схожий на Сіссі Флегг. Вона всім у школі розпатякала, що Джем Блайт на неї задивляється. На неї! На Сіссі Флегг! Але Сьюзен уважала, що херувим дуже гарний.

Що, як він повисмикує коси ляльці Нен? Відіб’є носа Гогові чи Магогу… чи їм обом? Може, тоді мама побачить, що він уже не маленький? От хай лиш настане весна! Він уже стільки років — відколи йому виповнилося чотири — приносив їй навесні проліски, але наступної весни й не подумає. Годі!

Що, як він об’їсться зеленух з яблуні й захворіє? Може, тоді вони злякаються? Що, як він більше ніколи не митиме вух? Що, як він корчитиме гримаси всім у церкві в неділю? Що, як він посадовить гусінь на тітоньку Мері-Марію — велику, смугасту, волохату гусінь? Що, як він піде до гавані, сховається там на судні капітана Девіда Різа, утече до Південної Америки й ніколи не повернеться додому? Тоді вони засмутяться? Що, як він подасться до Бразилії, полювати на ягуарів? Тоді вони засмутяться? Але ніхто з них не засмутиться, він певен. Ніхто його не любить. У кишені його штанів дірка. Ніхто її не зашив. Ну, та йому байдуже. Він покаже цю дірку всім у селі — хай знають, який він покинутий і самотній. Тяжка образа зростала й поглинала його.

«Цок-цок… цок-цок… цок-цок…», — промовляв у передпокої старий годинник, привезений в Інглсайд опісля смерті дідуся Блайта, — старий солідний годинник, виготовлений іще тоді, коли у світі існувала така річ як час. Колись Джем любив цей годинник — але тепер ненавидів його. Він мовби глузував із нього: «Хе-хе, час лягати спати. Хлопці йдуть до капітана Білла, а ти підеш у ліжко…