Читати книгу - "№1"

як це буває в особових файлах. Можливо, так було краще для тих, хто заочно, без перехресного перетину поглядами бодай із фотографією, міг переламати (або й забрати) життя сотням інших, чиї діяння описані хіба що одним чи двома стандартними абзацами. Бабця навіть якби й захотіла — вона не змогла би нічого довести чи що-небудь оскаржити, адже вона була винна, цілковито винна.

— Чи обіцяєш ти, раба Божа Ірино, піклуватися про свого чоловіка, ніколи не покидаючи його, будучи вірною в радості та смутку, у багатстві та бідності, у здоров’ї та хворобі до того часу, коли смерть розлучить вас?

— Так.

— Чи обіцяєш ти, раб Божий Стефане, піклуватися про свою дружину, ніколи не покидаючи її, будучи вірним у радості та смутку, у багатстві та бідності, у здоров’ї та хворобі до того часу, коли смерть розлучить вас?

— Так.

Вони брали шлюб 15 квітня 1947 року у Преображенській церкві, попри яку я проходжу чи не щодня. То був Великодній вівторок. Повний ексклюзив, бо навряд чи знайдеться ще одна пара, обвінчана у ­Великодній вівторок. Стефко спеціально ходив до священика довідатися, чи можна цього дня брати шлюб. Той сказав: можна. Вони мимоволі поспішали, ніби наперед ­передчували передвістя карколомних віражів. Хоча куди було поспішати: йому 21, їй 16 з половиною. Молоденькі, свіжі, непонадкушувані, вони обоє освітлю­вали цнотою всю сіризну тогочасся. Мені досі не зрозуміло, як можна виходити заміж у 16 з половиною років, незайманою, за першого свого обранця, та ще й прожити з ним 66 років у шлюбі. Напевне, це можливо лише за умови свідомого ув’язнення своїх природних потреб, не інакше.

Вони познайомилися випадково. Стефко жив недалеко від Львова, він був високий, чорнявий, дуже симпатичний, хвилястоволосий. У його зовнішності мусіло бути щось виважене, єврейське, принаймні я так хотів би думати. На той час він уже був героєм, який пройшов війну, з медалями за взяття Берліна та інших столиць Європи, з пієтетом і пошаною до своєї контузії та тяжкого поранення в руку.

Коли я був маленьким, він давав мені помацати від­ламки, які застрягли навколо трицепса. Все життя він носив у собі ці зернятка смерті, до них можна було буквально торкнутися. Лікарі вже готові були ампутувати руку, бо на війні не до ювелірних процедур, і ніхто не збирався бабратися з дрібними уламками, розсіяними по всій руці. Стефкові пощастило натрапити на неповороткого, флеґматичного хірурга з неприродно рум’яними щоками, і він по-людськи пошкодував ще нецілованого солдатика з-під Львова. Насуплено оглянувши руку, сказав:

— Я удаляю крупные осколки, а весь этот шмельц оставляю тебе на память. Это неправильно, потому что может гноиться. Если будет гноиться — отрежу на хер, но сейчас даю шанс, молодой ты слишком без руки ходить.

Нічого не гноїлося. Дідусь повернувся на фронт, а в цей час його родина в селі таємно допомагала упівцям. На війну його взяли 18-річним. Вибору особливо не було, інакше — розстріл. Росіяни-командири дуже не любили галичан, тому постійно посилали саме їх на смертельні атаки. Але дідусь вижив. Мабуть, йому допомагала іконка, яку поклала в кишеню під ґудзик мама Текля. Перехрестила і сказала:

— Вернися додому. Наказую тобі ніколи нічого не знімати з мертвих.

Стефко послухав, пройшов увесь фронт, але жодного разу навіть не торкнувся мертвого. Він і не міг, бо був вродженим філологом, писав вірші й оповідання. Йому допікав сором за те, що однополчани ґвалтували жінок по всьому маршруту фронту. Він бачив, як голота грабувала берлінські підвали, виносячи консерви, повидла й компоти. Зі Стефка відкрито глузували, бо він із війни нічого краденого не віз додому, одну лише швейну машинку Zinger підібрав, яка згодом годувала його у скруту. М’ясорубка війни не зробила його злим.

9 травня. Берлін після капітуляції нагадував обгризений кістяк гігантської химери, що розкинула свої ребра сторчака до неба. Європейська столиця, яка ще кілька років тому жила повноцінним життям у стилі кабаре, висохла, облущилась, проросла з бетону штурпаками розвалених каркасних стін. Помирання міст має свою містику, інколи навіть привабливішу, ніж буяння. Стефко забрів у напівзруйнований квартал. Десь неподалік було чутно гуляння вояків на честь пе­ре­моги — але Стефко навряд чи колись буватиме у Берліні, тому він хоче запам’ятати його бодай таким, у руїнах, зате з колишньою величчю доглянутого, вилизаного міста, в якому пульсувало значно краще життя, ніж у селі піді Львовом.

Від нього я успадкував меланхолійне вдивляння в чужі вікна. Під час наших прогулянок я помічав, що він завше заглядає в чужі вікна, ніби домислюючи дрібниці життя за всіма цими шибами і шторами. У ньому помер письменник-неореаліст. Цілком імовірно, що в розбомбленому Берліні у сам день перемоги розмірено блукав Стефко з задертою доверху головою. І зазирав у самотні віконні пройми, з яких під силою перетягу могла вириватися полотняна фіранка, і вона ще пам’ятала ранковий дотик німкені-фрау. Шарм покинутих міст полягає у можливості дофантазовувати плин життя відсутніх мешканців. Даю руку на відруб, 18-річний філолог Стефко з завмиранням серця дивився на відкриті рани Берліна, які ніби запрошували полікувати себе увагою і самою присутністю когось живого.

Аж раптом він відчув біля потилиці замок пістолета.

Запала мертва тиша.

Війна вже формально завершена, в повітрі витає запах очікування мирного життя — а тут смерть стоїть у тебе за плечима. Це не та смерть, що на фронті. Там вона безіменна, безлокальна, безпредметна, бо причаїлася всюди й ніде, на всіх чотирьох сторонах світу по всьому периметру. А тут позаду тебе стоїть дуже конкретна смерть, у руках конкретного ворога, з живої плоті. Така смерть має зовсім інший запах, звук і тактильність. Вона невідворотна, її стрілки біснувато добігають до фінішу, який ось-ось, за кілька секунд, ось він уже тут.

Стефко плавно розвернувся. І побачив перед собою замурзаного й переляканого німця. Теж молодого, теж 18-річного. У воєнний час його відправили б на ґауптвахту за недбало розхристаний кітель. Замурзаний піт поволі стікав його скронею, ніби відмірюючи тракт чийогось життя. Німець навів пістолет на Стефкове чоло. Перед очима за кілька секунд пролітає не минуле життя, а майбутнє. Те, якого може й не бути.

Стоячи 18-річним перед дулом пістолета такого ж 18-річного німця, Стефко заплакав.

Сльози одна за одною покотилися його щоками. Від страху, від безпомічності, від жарту, від примхи. Пройшовши війну, він уже готовий був стати однією з останніх її жертв. Усе непрожите життя сфокусувалося на