Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

Здійнявся вітер. Дмухав сильно, ніби хотів збити з ніг або хоч здерти шапку з голови. Блискавка знову, наче турецький ятаган, розсікла небо, загриміло, ринув дощ. Він лив так рясно, що грубі краплі заливали очі, вода ніби стіною стояла перед подорожніми. Витоптані за час облоги луки перетворилися на болото, трава стала слизькою; вогні враз згасли в турецькому таборі.

Кульчицький був упевнений, що вартові турки поховалися від такої страшної зливи. Юрій тільки просив Бога, аби зараз не напоротися просто на них – за кілька кроків перед собою уже нічого не було видно. Вони повзли, повзли і повзли, пригнувшись до землі та марно розглядаючись. Тут Михайлович торкнувся Юрієвого плеча.

– Стій, пане козаче, здається, ми вже в таборі. Поглянь: це ж вершки наметів стоять зовсім поруч.

Кульчицький примружив очі, напружив зір, як тільки міг.

– Справді, ми вже у таборі. Треба знайти якесь захисне місце і сховатися від бурі.

Михайлович побачив віз. Вони полізли туди, заховалися під тим возом і принишкли.

Село Кульчиці, Галичина, Україна. Рік 1658-й

Це було більше як двадцять літ до того. Тоді Юрій був іще молодим парубком і навіть уявити собі не міг, як доля-жартівниця покидає ним по світах. Навіть у молодецьких снах до нього не приходили ні теплий Істанбул, ні суворий Відень, ані гордий Бєлград. Хоча десь у своїй душі Юрій розумів, що у батьківській хаті йому не всидіти, шо він народився на цей світ не для того, аби обробляти батьківські лани і доглядати худобу та коней. Широкий світ завжди манив його набагато більше, ніж будні дні збіднілого українського шляхтича…

Стояла сніжна зима, тиснув мороз і, на щастя, притих вітер – не так мерзлося. За час мандрівки задубів у ноги від незручного сидіння в санях, і той холод розлазився по всьому тілу. Не помагав навіть новий кожух. Старший шляхтич, котрий став супутником Юрія у цій дорозі, безперервно цмокав на коні, легко хлискав їх батогом, підганяючи. Не дивно, що так поспішав: сьогодні кожному хотілося заскочити з морозу в теплу хату і виглядати першу зірку, що зійде на небі: наближався Святвечір.

Юрко повертався зі Львова додому, думаючи, що назавжди. Скільки ж то років він вчився у тому Львові?! І добре вчився! Так добре, що його тут же взяли на службу: Кульчицький пропрацював успішно у різних міських урядах, йому пророкували добру кар’єру, але молодий пан Юрій не захотів, не зміг. Шкода й говорити.

На щастя, у Львові зустрів знайомого шляхтича Бандрівського із сусіднього Городища, і той згодився відвезти його до Кульчиць.

– Вйо, вйо, соколики! – все гукав до своїх мишастих коників погонич, і «соколики» весело бігли втоптаним снігом битого шляху.

Бандрівський усе зирив навсібіч, аби не зустріти по дорозі сіроманців. Шляхтич був кремезний, суворий. Увесь їхній рід славився як добрі господарі та відважні воїни, люди побожні та високовчені.

– Як там ваша кузня? – запитав дорогою Кульчицький.

– Та… Майже не заглядаю.

– Що, повішали молота і кліщі на гвіздок?

– Молот повішав, а кліщі… Розумієш, до мене зараз більше звертаються не так з реманентом та підковами, а більше з хворими зубами.

– Ого… Що лікуєте?

– Можу й полікувати… Травами… Та коли геть погано, то беру свої ковальські кліщі, раз – і нема зуба.

Юрія мимоволі струсило – і не тільки від холоду. Хоча шляхтичу й не личить боятися, але згадка про хворі зуби нагнала на Юрія неприємні відчуття.

– А ти додому надовго, чи як? – запитав Бандрівський.

Юрко і сам не знав, що зараз відповісти.

– Дасть Бог – побачимо.

– Приїздіть із батьком до нас на свята – ми з Марією будемо раді вас вітати. Ти пам’ятаєш мою Марію?

Юрій відразу здогадався, до чого ця розмова: коли вони ще були дітьми, батьки вже намагалися домовитися між собою про майбутній шлюб: земля до землі, поле до поля…

– Коли я їхав до Львова, вона ще була малою…

– Ого. Виросла. Відколи її мати померла, всю роботу на себе взяла. Вогонь, а не дівка! Побачиш…

Від самого Львова уздовж дороги тягнувся ліс. Коли ж проїхали Рудки, то він ніби став ще густішим, загрозливо наступав з обох боків на шлях. Подеколи складалося таке враження, ніби от-от дерева вийдуть на дорогу і повністю перекриють шлях подорожнім, оточать їх з усіх боків. Гучний хід коників, вйокання шляхтича, шуркотіння саней голосною луною відбивалося поміж лісових дерев, і його далеко було чути у морозному повітрі.

Земля Самбірська була давня, княжа. Споконвіку тут жили русини: відвойовували від лісу свої лани, сіяли хліб, пасли худобу. Вони ловили рибу у повноводому Дністрі, плели із червоної лози «самбірки» кошики, коші, полукішки, будували церкви. А ще вони боронили свою Вітчизну. Не один ківш лиха довелося випити цим людям: то татари попалять села, то холера покосить, то Дністер вийде з берегів та позатоплює людські хати й урожай. Тільки вперті бойки знов і знов бралися до роботи, відбудовували вкотре своє життя на цій Богом даній землі. І цю землю пан Юрій відчував, дихав нею і ніколи цього запаху забути не зможе, куди б не закинула його доля.

У своїй задумі Юрій незчувся, як опинився у Кульчицях. Шляхтич хотів підвезти до самої хати, однак Юрій відмовився – далі сам: не смів більше затримувати чоловіка на Святвечір.

– Дякую, пане Михайле, чим можу віддячити?

– Образити мене хочеш, пане Юрку? Нічого від тебе не візьму. Вітай батька, нехай на післязавтра готує сани та добре всипе коням вівса.

– А що буде?

– Як що – до Самбора шляхта їде! – Бандрівський знову вйокнув на коней і вже темною дорогою потрюхикав у бік Городища.

Юрій провів його очима, а тоді рушив дорогою вгору, намагаючись іти швидким кроком: треба було розрухати затерплі ноги, розігнати по них кров. Пройшовши кілька кроків, він побачив рідну церкву мучеників Флора і Лавра. Вона була огороджена валом – не один татарський набіг пересиділи тут кульчичани, захищаючи від хижих кочовиків своє життя та свою святиню. Старші люди говорили, що сам Сагайдачний одного разу, повертаючись на Січ із Варшави, звернув у рідне село і разом зі своїми козаками та місцевою шляхтою насипали нові вали навколо церковці. Також він пригадав, як його вперше сюди привела мати.

Тепер у церкві не правиться: опечатана.