Читати книгу - "Львів. Смаколики. Різдво"

Зазвичай після роботи вони зустрічалися в якійсь львівській кавярні — благо їх тут було так багато, що кожного тижня вони вибирали нову, дегустували там напої, дуріли, як діти, і йшли до неї на квартиру, де їх зустрічав Семен, переминаючись із ноги на ногу, розгойдуючись на перекладинці й завзято стрекочучи: «Пррівєт! Прррівєт!»

Ігор називав її папужку москалем і грозився навчити казати «Слава Україні», на що папужка настовбурчував пір’я, ховав дзьоба під крило й мовчав весь вечір, вона сміялася з них обох і йшла готувати вечерю, бо, як казав Ігор, — правдивий галичанин любить домашні смаколики, які готує йому спочатку мама, а потім жінка, а ніяк не ресторанну їжу.

Їй було цікаво побути жінкою правдивого галичанина, а слово «смаколики» подобалося найбільше, тому вона щовечора намагалася приготувати якісь нові страви, поки він лежав на дивані, клацаючи пультом.

Мама давно казала, що в ній живе вічна потреба кимось опікуватися. Спочатку вона опікувалася молодшим братом, аж поки той виріс, потім чоловіком-художником, поки його зради не перейшли всі допустимі межі і навіть на роботі їй дружно доповідали, з ким його бачили напередодні. Після розлучення вона купила собі жовтогарячого папугу, причому продавець клявся, що той після належного навчання зможе декламувати поеми, але далі «пррівєт» вони так і не просунулися.

А тепер ось вона бігала офісом, прохаючи підлеглих, щоб вони допомогли їй скласти список різдвяних страв, бо Ігор усі вуха їй протуркотів, що різдвяні свята у них відзначають по-особливому і якщо вона не була на Різдво у Львові, значить, вона не знає, що таке справжнє Різдво.

Дещо зі списку її дивувало, наприклад цвіклі — то був тертий бурячок із хроном, у Києві було заведено їсти хрін з оцтом, а тут додавався ще й бурячок, багато бурячка, а мачинька з грибами походила, мабуть, від слова «мачати» і являла собою грибну підливу, у яку мачали вареники з картоплею і капустою. Вона старанно все нотувала і не переживала, що щось не вдасться, хоча дещо все-таки її лякало, наприклад пампухи. За пончики вона б іще взялася, а от за пампухи…

Доведеться потайки закупити їх у супермаркеті, хоча вона й підозрювала, що там вони зовсім не такі, як у галицьких господинь.

Переживши Миколая, в ніч на якого усім під подушку клали подарунки (хоча вона була впевнена, що це має робити Дід Мороз під Новий рік), веселий корпоратив у Винниках і новорічну ніч, одну на двох, коли і ялинка, і обійми, і салюти, і фантастичний Високий замок, якого трохи псував натовп п’яних туристів (наче вони самі не були п’яні, але то швидше від почуттів, ніж від самбуки), вона вже уявляла собі ту славнозвісну львівську Вечерю при свічці на столі й різдвяному вертепі за вікном.

І ось п’ятого січня надвечір весь офіс заявив, що жінок завжди шостого числа відпускають готувати Вечерю, а вона хоч і шеф, але жінка, і на всі її заперечення пообіцяли, що впораються самі, мало того, ще й принесуть компанії фантастичні прибутки.

Віка, як керівник, не мала б приставати на таку пропозицію, але оскільки всі ці півроку працювала, як віл, і жодного разу не брала собі відгулів («Робота чомусь любить тебе, Вікусю, а ти роботу», — часто повторювала мама і, як завжди, була права), то вона врешті піддалася вмовлянням і, простуючи увечері від вулиці Січових Стрільців проїздом Крива Липа додому, набрала Ігоря, який, будучи експедитором, гайсав містом і областю, виконуючи передсвяткові замовлення клієнтів.

— Що у вас заведено пити на Вечерю?

— Ну що ти, то ж пісна вечеря! Жартую, вино ніколи не завадить.

— Вибрати на свій смак?

— М-м-м, розумієш, Віко, я мушу їхати на рідні села, у нас так заведено, кожен правдивий галичанин обов’язково їздить на село двічі на рік: на Різдво і на Паску…

Поки він говорив, у неї в голові виникла одна думка і застопорила всі інші: «На село він мене з собою не візьме».

Хай би як вона старалася наслідувати тутешніх жінок, хай би яку господиню з себе робила, але здалеку було видно, що вона чужинка. Дивлячись на себе у дзеркало, Віка бачила серйозну (аж занадто) кобіту (місцевий діалект потроху входив у її мовлення), яка одягається в прості і зручні, хоча шалено дорогі речі, навіть зі своїм зростом не любить, як люблять львівські модниці, взуття на високих підборах, носить макіяж а-ля натурель і практично до кожного вбрання — іншу сумочку.

Давно звикла жити так, як хочеться, а не як заведено, чому ж їй зараз так зле, ноги і руки трусяться, а серце боляче стискається у грудях?

Тому що у Всесвіті стало однією історією про нелюбов більше…

— Я не можу взяти тебе на село, сама розумієш… — аж надто бадьоро завершив свою тираду Ігор і замовк в очікуванні її поблажливого «та нічого, їдь, я впораюся…», але вона не змогла вичавити з себе жодного слова, просто обірвала зв’язок і сховала телефон до кишені, а потім трохи постояла, притримуючи рукою древню стіну якоїсь кам’яниці (наче боялася, що стіна не витримає і завалиться) і судомно хапаючи ротом морозяне повітря, немов за півроку оте шаленство, яке люди називають коханням, встигло в’їстися в її легені, мов цигарковий дим (палила вона нечасто, тільки під настрій, це було ще одним мінусом з точки зору порядного галичанина, мала тих мінусів до біди і трохи, як тут говорять, але невже не мала права на щастя?).

Отак постоявши, попростувала передріздвяним Львовом, вже знаючи, що тутешні дива не для неї, що Львів не впустить її у свою казку й на її Землі обітованій різдвяні волхви не принесуть дарів до Вифлеєма…

До ночі блукала засніженими вуличками, згадуючи, як блукали вони тут удвох, пристрасно цілуючись у нішах кованих дверей, які тут називалися брамами.

Сліз не було. А шкода, не бути їй героїнею дамських романів, і ніхто не напише про неї: «На її щоках гарячі сльози змішувалися з холодними сніжинками». Насправді все набагато прозаїчніше: вона грала роль мами, а він, як кожен син, захотів свободи…

Коли добре промерзла, зайшла у нічний магазин і попросила пляшку, звісно — горілки, звісно — львівської, бо що може пити покинута леді у Львові на самоті, як не сорокаградусний спирт виробництва львівської лікеро-горілчаної фабрики?..

А коли відповіли, що тут після двадцять другої алкоголь не продають, вона розреготалася. Як могла