Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"

Ми сиділи колом на підлозі бібліотеки. Один із молодших хлопчиків лежав на спині й смоктав палець. Бібліотекарка гортала книжку з картинками, виразно читала. Я слухала й малювала персонажів у блокноті. Намалювала дракона – і серце закалатало. Він був живий. Я відчула хвилю його гарячого дихання, яка відкинула назад моє волосся. Потім я малювала принцесу, яка тікає, і її золотаві коси тягнуться за нею схилом гори…

– Ліно, ти готова йти?

Я підвела очі. Наді мною стояла бібліотекарка. Усі діти вже розійшлися.

– Ліно, чи все з тобою гаразд? Ти так розчервонілася. Тобі не погано, ні?

Я похитала головою і показала їй блокнот.

– Оце так! Ліно, це ти сама намалювала? – бібліотекарка швидким рухом потягнулася по блокнот.

Я всміхнулася й кивнула.

11

Сонце почало сідати. Мама заплела моє спітніле хвилясте волосся. Я намагалася порахувати, скільки ж годин просиділи ми ув’язненими в цьому ящику, і гадала, скільки нам іще їхати. Люди їли те, що взяли з собою. Більшість ділилася харчами. Дехто – ні.

– Ліно, ота хлібина… – почала мама.

Я похитала головою. Чи справді хлібина й далі лежить на моєму столі?

– У мене немає хліба, – відказала я.

– Ну що ж, – сказала мама і понесла щось поїсти Оні. Мамині губи стислися: вона була розчарована.

Андрюс сидів, підтягнувши коліна до підборіддя, і курив цигарку. Він дивився на мене.

– Скільки тобі років? – спитала я.

– Сімнадцять, – він і далі дивився просто на мене.

– І давно ти палиш?

– А ти хто така, поліцай чи що? – сказав він і відвів очі.

Настала ніч. У дерев’яному ящику було темно. Мама сказала, що нам треба бути вдячними, що двері залишено відчиненими. Я не збиралася ні за що дякувати енкаведистам. Кожні кілька хвилин було чути тупіт чобіт понад вагоном. Мені не спалося. Було цікаво, чи є на небі місяць, а якщо є, то який він. Тато казав: учені вважають, що з Місяця Земля здається блакитною. Тієї ночі я була згодна з ученими. Я б намалювала Землю блакитною, обважнілою від сліз. Де ж тато? Я заплющила очі.

Щось торсало мене за плече. Я розплющила очі. У вагоні стало світліше. Наді мною стояв Андрюс і намагався розштовхати мене носаком черевика. Він приклав палець до губ і кивнув головою вбік. Я озирнулася на маму. Вона спала, туго кутаючись у пальто. Йонаса не було. Я стала роззиратися на всі боки: де ж він? Андрюс знову мене підштовхнув і махнув рукою вперед.

Я встала і стала пробиратися до виходу, переступаючи через людські клунки. Йонас стояв у дверях вагона, притискаючись до одвірка.

– Андрюс сказав, що годину тому прийшов довгий потяг. Хтось каже, що там чоловіки, – прошепотів Йонас.

– Може, там тато?

– А хто тобі про це сказав? – спитала я Андрюса.

– Та нехай, – сказав він. – Ходімо наших батьків шукати.

Я глянула вниз із дверей. На обрії щойно показалося сонце. Якщо тато справді на цьому вокзалі, я хотіла його знайти.

– Я піду й скажу, що змогла дізнатися, – сказала я. – А де той потяг?

– Позаду, – сказав Андрюс. – Тільки ти не ходи. Я піду.

– Але ж як ти знайдеш нашого батька? Ти ж не знаєш, який він! – різко відказала я.

– Ти завжди така люб’язна? – поцікавився Андрюс.

– Може, ви б обоє пішли? – запропонував Йонас.

– Я й сама можу, – сказала я. – Знайду тата і приведу до нас.

– Це безглуздо! Ми гаємо час. І чого я тебе розбудив? – сказав Андрюс.

Я визирнула з вагона. Охоронець був метрах у тридцяти, стояв спиною до нас. Я звісила ноги і тихо спустилася на землю, пролізла під потяг. Андрюс мене перегнав. Раптом ми почули скрик – це стрибнув Йонас. Андрюс схопив його, і ми пірнули під потяг, спробували сховатися за колесо. Енкаведист зупинився й озирнувся.

Я заткнула Йонасові рот. Ми зіщулилися за колесом, затамували подих. Офіцер пішов далі.

Андрюс висунувся на другий бік і помахав нам: вилазьте сюди. Я виповзла. З другого боку нашого вагона був напис російською.

– «Злодії та повії», – прошепотів Андрюс, – ось що тут написано.

Злодії та повії. У цьому вагоні – наші матері, учителька, бібліотекарка, літні люди, новонароджене маля. Злодії та повії! Йонас подивився на напис. Я взяла його за руку, радіючи, що він не вміє читати російською. Я шкодувала, що він не лишився у вагоні.

За нашим потягом стояв ще один ешелон червоних вагонів для худоби. Але двері там були зачинені на великі засуви. Ми роззирнулися, тоді вскочили під другий потяг, уникаючи нечистот на колії. Андрюс постукав у підлогу коло діри, що правила за туалет. З’явилася якась тінь: хтось визирнув до нас.

– Як твого батька звати? – спитав мене Андрюс.

– Костас Вілкас, – швидко відповіла йому я.

– Ми шукаємо Пятраса Арвідаса і Костаса Вілкаса, – прошепотів Андрюс до незнайомця.

Голова зникла. Ми почули човгання. Через якийсь час незнайомець висунувся знову.

– У нашому вагоні нема. Будьте обережні, дітки. Поводьтеся дуже тихо.

Ми бігали від вагона до вагона, обминаючи нечистоти, стукаючи.

Щоразу, коли голова, яка висовувалася до нас, зникала, у мене в животі все напружувалося.

– Ну будь ласка, будь ласка… – благав Йонас. А потім ми йшли далі; незнайомці нас просили бути обережними й переказати вітання їхнім близьким людям.