Читати книгу - "Мистецтво мріяти. Як отримати те, чого насправді бажаєш"

Вправа 2: Ваша оригінальна сутність

Дозвольте собі помандрувати вашими дитячими спогадами, особливо в той чудовий, казковий час, коли вам дозволяли гратися, мріяти чи робити будь-що з того, що вам подобалося. Тепер на новому аркуші спробуйте відповісти на такі питання:

Що найбільше приваблювало й зачаровувало вас, коли ви були дитиною?

Яким чуттям ви насамперед жили: зором, слухом, дотиком? Чи всі вони були важливі для вас однаковою мірою?

Що ви найбільше любили робити, про що найчастіше мріяли – байдуже, наскільки «дурним» чи неважливим це здається вам зараз? Із чим були пов’язані ваші потаємні фантазії та ігри, про які ви ніколи й нікому не розповідали?

Чи немає у вас відчуття, що в глибині душі ви досі любите ці речі?

Про які таланти або здібності могли б свідчити ваші дитячі інтереси та мрії?

Марсія, 32 роки, дуже жваво зреагувала на це питання й відповіла на нього з певною ностальгією:

«Я дійсно повернулася до того, що відчувала в перші п’ять років свого життя. Відтоді все перевернулося. Ця вправа збурила в мені цілий вир емоцій і мала своєрідний лікувальний ефект, адже я ніколи раніше не усвідомлювала, наскільки гарними для мене були ці роки дитинства».

Ось іще декілька відповідей.

Еллен, 54: «Пам’ятаю, як любила дерева. Я частенько просто стояла й дивилася на них або міцно обіймала стовбури руками. Здається, я розуміла, як воно – бути деревом».

Джон, 35: «Я був схиблений на ритмі. Постійно відбивав якісь свої ритмічні фігури, сідаючи за обідній стіл. Ніхто при цьому не міг нормально поїсти».

Білл, 44: «Я обожнював колір. Знаю, що почав малювати з того моменту, як тільки зміг тримати в руці крейду чи олівець. Я розмальовував цілі аркуші паперу, сторінки книжок і навіть стіну біля свого ліжка яскравими, барвистими карлючками».

Анна, 29: «Це, мабуть, звучить смішно, але на місцевому телебаченні колись постійно крутили рекламу пива „Геммс“ із Міннесоти. Там була пісенька – я досі пам’ятаю слова й музику: „Із країни небесно-блакитних вод, / Країни ялин і пахучих бальзамів / Прийшло до нас освіжаюче пиво / „Геммс“, освіжаюче пиво!“ Індіанські мотиви звучали в нав’язливій мелодії, а на екрані з’являлася картинка з прекрасним озером, що мерехтіло в місячному сяйві. Що ж… уночі я залазила під ковдру й уявляла себе індіанською принцесою з Країни небесно-блакитних вод».

Якщо у вас не було мети, коли ви починали читати цю книжку, прийміть мої вітання. Можливо, ви й не повірите, але щойно ви зробили перший крок до того, щоб вибрати її.

Молодша донька Еллен нещодавно поїхала до коледжу, давши їй можливість замислитися над пошуком кар’єри. Вона могла свого часу – і досі може! – стати ботаніком, лісничим, садівником, поетом або художником, навіть психотерапевтом.

Джон – кваліфікований механік. Він мало що знає про музику, але міг і все ще може бути чудовим джазовим барабанщиком або танцівником.

Білл пішов шляхом свого батька, ставши адвокатом. Він непогано заробляє, і ця робота загалом йому подобається, але прихований у глибині його душі талант художника або дизайнера інтер’єру лише чекає на відкриття.

Анна працює секретаркою у видавництві. Однак вона мала й досі має яскраву уяву, що дозволила б їй стати письменницею, режисеркою або головним редактором.

Яка ваша відповідь? Чи говорить вона вам про те, чого ви хочете і в чому б могли досягти успіху?

Тепер постає справжнє питання.

Як вийшло так, що Альберт Ейнштейн зміг стати Альбертом Ейнштейном, а Марсія, Еллен, Джон, Білл та Анна – і, ймовірно, ви самі – не використали сповна власних талантів?

Якщо ми справді всі прийшли в цей світ наділені оригінальністю й енергією для її втілення, як тоді пояснити феномен Альберта Ейнштейна, Мері Кассатт[3], Лютера Бербанка[4] чи Марґарет Мід[5]? Усі вони пройшли через перший клас. Їм також доводилися зростати й платити за рахунками. Але як їм вдалося зберегти неушкодженою свою мапу скарбів? Мабуть, вони носії певної таємничої якості – сили характеру, наполегливості, упевненості в собі, самодисципліни, віри в себе, навіть неврівноваженості, яка межує з божевіллям, – якоїсь риси, що виокремлює цих «особливих» людей у специфічну категорію, до якої не належимо ми з вами.

Це правда. «Генії», тобто дійсно успішні люди, котрі реалізувалися в житті, мали дещо, чим були обділені ми. Але в цьому аж ніяк немає нічого таємничого. Це не риса, з якою треба народитись, і не позитивна якість, що її треба розвивати в собі роками шляхом тяжкої боротьби. Я скажу вам точно, що мав Альберт Ейнштейн.

Це земля під ногами та повітря навколо, вода і сонце.

Середовище

Якщо насінина потрапляє в родючий ґрунт і має вдосталь сонця й води, їй не потрібно намагатися прорости. Їй не потрібні впевненість у собі, самодисципліна чи наполегливість. Вона просто розкривається. Власне кажучи, вона не може не розкритися.

Якщо ж насінина мусить проростати крізь товщу каміння, або в глибокому затінку, або ж без достатньої кількості води, вона ніколи не розвинеться у здорову рослину нормального розміру. Вона буде намагатися, тому що внутрішній імпульс виконати своє призначення неймовірно сильний. Але в найкращому випадку вона стане ніби привидом того, чим мала стати: блідим, низьким і похиленим.

Якоюсь мірою це стосується нас усіх.

Я маю на увазі підживлення, піклування. На мою думку, різниця між генієм і нами криється в нашому середовищі, тобто перших людях, які оточують нас у дитинстві, – нашій родині.

По суті, що мав Альберт Ейнштейн?

Хтось – не знаю, хто саме, може, його мама, тато, дідусь чи дядько – сказали йому, що цілком нормально й добре для нього робити те, чого він хоче. Вони бачили щось у ньому: щось уперте, сором’язливе, незвичайне, – і поважали та плекали цю якість. Мене зовсім не здивувало б, якби я дізналася, що хтось дав йому компас, гіроскоп, якісь книжки і, змовницьки усміхнувшись, залишив на самоті з усім цим приладдям.

Це справді так просто. І дуже рідко трапляється.

Важко повірити в себе, якщо ніхто ніколи в нас не вірив, і майже неможливо не покинути свою мрію, коли переважна більшість людей навколо відмовляють тебе від неї. Навряд чи ми візьмемося майструвати книжкову полицю, якщо ніхто ніколи не казав нам, що ми на це здатні, не дав нам матеріали й не показав, як це робиться. Така вже наша природа. Ми так влаштовані.

В епоху екології ми, мабуть, єдині створіння, від яких чомусь очікують пишного розквіту в середовищі, яке не дає нам того, що потрібне для розвитку! Нам би ніколи не спало на думку