Читати книгу - "Матінка Макрина"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я оніміла. Лише тепер я збагнула, чому Лизавета, відколи ввійшла, була не своя, від самісінького порогу вона уникала мого погляду. Він у колишньому Слушковому палаці пив, біля броварні, і його зненацька розбив апоплексичний удар! Прийшли до мене вранці двоє підпоручиків, з якими він пив, бо шукали людину, яка тобі цю новину принесе, і вивідали, що я в тебе буваю. Казали, що він ще дихає, але лікар жодної надії не дає, крім надії на вічне спасіння… І щоб я до тебе прийшла й усе повідомила…
Я встала, струсила її з руки, руку об фартух витерла й питаю: Де він лежить? Поки він живий, я хочу його побачити, сказати йому щось на вухо. Але ні, було запізно. Лизавета у ще голосніший плач і на мигах мені показує, мовляв, нічого я йому на вухо не скажу, бо він уже на тому світі разом зі своїм слухом, зором, смаком, дотиком і нюхом. І від того її плачу якось і мені гірко стало, тому я знову вмостилася на дзиґлик. А міна в мене, мабуть, якась жаліслива була, бо раптом Лизавета кладе мені руку на плече й каже: Поплач собі, кумо, поплач, поплачеш — і легше стане, поплачеш — і плечі розправиш, і душу обмиєш. Але за чим мені було плакати, за чим? За тим, що він мені, як собаці, окраєць хліба кидав, бо мав зуби гнилі й він йому затвердий був? За поліном я мала плакати, за коцюбою, за паском, за розбиванням тарілок і глиняних глечиків об голову я мала плакати, за ударами шаблею, за биттям навідліг кулаком і за ляпасами? За прізвиськами, за найогиднішими криками, за його непристойністю, як напівголий, виквацьований, клейкий від горілки, липкий від блювоти він хапав мене за волосся, у ширінці своїй колупався й задирав мені спідницю? Не досить, що стільки крові з мене зцідив, то ще й сліз йому? Струсила я Лизаветину руку, а вона мені каже, що добра дружина і вдовою будучи про чоловіка піклується. Ти розпитувала людей, чи він із шинку вийшов, чи десь у канаві не лежить, чи не задубів на камінь, із плащем за ним бігала, а тепер не дбаєш, чи в пеклі його диявол не коле вогняними вилами? А хай би й поколов, здоровіший буде. А та далі мені про блаженну Ксенію Петербурзьку розповідає. Ксенія була високого роду, пішла за військового, як я за Вінча, Андрєєм його звали, полковник Андрєй Фьодоровіч Пєтров, і в Андріївському соборі співав. Вельми любилися Ксенія з Андрюшею, але він чи від чуми, чи від іншої хвороби помер, як-не-як не від пияцтва, це точно, — і осиротив він бідолашну, як Вінч мене, от тільки я за Вінчем не плакала, а Ксенія мало не виплакала очі, мало серце від муки не виїла, стала юродивою. «Все, що вони в помешканні мали, а помешкання було багате й велике, — вона роздала біднішим за себе; все майно й увесь одяг свій, і скриню з посагом на чотири вітри роздарувала. Залишила лишень Андрюшин мундир. І в цьому мундирі — сніг чи спека, вітер чи дощ — сорок п’ять років тому ходила Петербургом, вислуховуючи кпини і лайку, і кожному казала»: «Якби ж то, вельможний пане, я не Ксенія, Ксенія померла, бідолашна, не витримало в неї серце, я — Андрєй, Андрєй Фьодоровіч Пєтров, полковник кавалерійського полку, я іноді співаю в Андріївському соборі, приходьте, приходьте, гарні будуть співи». «Вночі виходила вона з міста в поля і там молилася, а вдень блукала містом у подертій шинелі — то в цвинтарі посидить, то у брамі зашиється. Як хтось їй встромляв у руку рубля, вона одразу ж бігла все бідним роздати». «Коли вона померла, її на Смоленському цвинтарі поховали, в бідній могилці, а коли котрийсь хворий приходив, молився палко про одужання, поклони на могилці бив, то одужував. Люди в усьому Петербурзі тільки про це й говорили, на Смоленський цілі юрби прочан сходились — від жебрачок до бояринь, шинель Андрєя Фьодоровіча, на шматочки порізана, за найціннішу реліквію правила, у великих княгинь шматочки цієї брудної шинелі в золоті брошки були оправлені, і в перли, і в діаманти». Ой, Лизавето, Лизавето, взяла б ти краще Вінчеву шинель і заспокоїлась, замість мені про Ксенію Петербурзьку розповідати, юродиву схизматичку, взяла б ти краще його сорочки з обірваними комірцями і штани з плямами, які не відпереш, за що він мене охоче прав, можеш віддати бояриням, якби їм захотілося це в діамантові брошки оправити, ох, краще б ти все взяла й обкурила мою малу хатинку й кухоньку мою малу, і стіни побілила, і підлоги вимела, аби після нього жодного сліду не залишилось — ні речей, ні бруду, ні найменшого сміттячка. А я сидітиму задоволена, що його нарешті нема.
Так я могла би сказати. Але не сказала. Помолімось, — буркнула я лише, — помолімося за Вінча, бо грішний він був, як усі ми. Вона притакнула, встала і впала навколішки. Вона — перед Вінчевою іконою, що в кутку висіла, я — перед маленьким хрестиком із двох деревинок на двох камінчиках, що його берегла в невеличкому сховку. Вона по-своєму, а я по-своєму. От тільки не могла я молитися за нього надто пристрасно. Господи Ісусе Христе, найвелебніший, якщо доведеться тобі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Матінка Макрина», після закриття браузера.