Читати книгу - "Жменя праху"

голову на руки, тоді відкинувся назад, і органіст заграв перші такти гімну: «Не суди суворо раба твого, о господи...» І відправа почалася. Вдихаючи приємне, ледь затхле повітря, звично сідаючи, підводячись і схиляючись у поклоні, Тоні перебирав у думці події минулого тижня та свої плани на майбутнє. Час від часу якесь речення в літургії повертало його до дійсності, але майже цілий ранок з думки йому не йшли вбиральні та ванні кімнати: скільки їх іще можна влаштувати, не порушуючи стилю будинку.

Підійшов з карнавкою сільський поштар. Тоні вкинув туди півкрони, Джон і няня — по пенсу.

Священик важко зійшов на кафедру. Це був немолодий уже чоловік, що майже ціле життя прослужив у Індії. Батько Тоні дав йому парафію на прохання свого зубного лікаря. Він мав гарний гучний голос і тішився славою найкращого проповідника в окрузі.

Всі його проповіді були складені в молодші роки й призначалися для гарнізонної каплиці; він навіть не підправив їх, щоб пристосувати до нової пастви, і здебільшого наприкінці в них згадувалися далекі домівки й родини. Парафіяни нітрохи не дивувались: дуже небагато з того, що говорилося в церкві, мало прямий стосунок до їхнього життя. Їм дуже подобалися проповіді їхнього священика, й вони знали, що, коли мова заходить про далекі домівки, час уже обтрушувати порох з колін та брати в руки парасольки.

— ...І тепер, коли ми стоїмо тут з непокритими головами,— читав він, з останніх сил напружуючи свій гучний старечий голос,— згадаймо нашу наймилостивішу королеву-імператрицю[7], якій ми тут служимо, й звернімо до господа благання наші, хай спаде з її пліч тяжкий тягар і не доведеться їй посилати нас в ім’я обов’язку нашого до найдальших куточків землі; і згадаймо родини наші і домівки, що покинули ми задля неї, і подумаймо про те, що, хоч і лежать між нами голі пустелі та неозорі океани, ніколи не буваємо ми такі близькі до них, як недільного ранку, коли через піски і гори нас єднає відданість володарці нашій і спільна молитва про її щасливе владарювання; усі ми горді підданці її скіпетра і корони.

(«Превелебний Тендріл так уже величає королеву — просто до небес її підносить»,— сказала якось Тоні садівникова жінка).

Хор вишикувався в один ряд і проспівав останній гімн; парафіяни постояли хвилинку, схиливши голови, і рушили до дверей. Вони не озивались одне до одного, поки не розсипалися по цвинтарю: тут вони почали вітатися — доброзичливо, щиро, слова так і лилися з їхніх уст.

Тоні погомонів з дружиною ветеринара і містером Партріджем, крамарем, потім до нього підійшов священик.

— Я сподіваюсь, леді Бренда не захворіла.

— Та ні, просто їй трохи нездужається,— Тоні завжди казав так, коли приходив до церкви без Бренди.— Дуже цікава проповідь, велебний отче.

— Я радий, що вона вам сподобалася, сину мій. Це одна з моїх найулюбленіших. Невже ви її ще ні разу не слухали?

— Ні разу, запевняю вас.

— Справді, останнім часом я не читав її тут. Та коли мене просять заступити когось, я завжди обираю саме її. Дайте-но я погляну — в мене записано, коли я її читав.— І старий розгорнув товстий зошит, якого тримав у руках. Палітурки на ньому геть обшарпались, а сторінки пожовкли.— Ага, ось вона. Вперше я прочитав її у Джелалабаді, коли туди прибули колдстрімські гвардійці[8]; потім у Червоному морі, як учетверте повертався з відпустки; потім у Сідмуті... Ментоні... Вінчестері... На літньому зборі ватажків герл-скаутів тисяча дев’ятсот двадцять першого року... В гільдії церковних акторів у Лестері... Двічі взимку тисяча дев’ятсот двадцять шостого в Борнмуті, коли бідолашна Ада так тяжко занедужала... Справді, я таки, мабуть, не читав її тут з тисяча дев’ятсот одинадцятого року, ви тоді були надто малий, щоб оцінити її...

Священикова сестра розмовляла з Джоном. Він розповідав їй історію мула Ряста: «... Бен каже, що він би оклигав, якби зміг виригати той ром, тільки ж мули не вміють ригати, і коні не вміють...»

Няня схопила його за руку й потягла додому.

— Скільки разів я казала тобі, щоб ти не повторював того, що торочить Бен Гекет! Ну навіщо міс Тендріл той Ряст? І щоб ти більш ніколи не казав «ригати», це негарне слово.

— То це ж так кажуть, коли когось нудить.

— Хіба міс Тендріл цікаво знати, що когось нудило?

Коли юрба, що зібралася між папертю і цвинтарною брамою, почала розходитись, Тоні подався до саду. В оранжереї був великий вибір бутоньєрок: він вибрав лимонно-жовті гвоздики з червоними зубчастими краями для себе та Бівера і камелію для дружини.

Проміння листопадового сонця лилося крізь стрільчасті вікна й еркери, забарвлюючись у золото, зелень, червінь і лазур кольоровими гербами вітражів, і свинцеві смужки розбивали його на незліченні цятки різнобарвного світла. Бренда спускалася широкими сходами, вступаючи то в сутінь, то в барви веселки. Обома руками вона притискала до грудей сумочку, капелюшок, недокінчене вишивання хрестиком і розшарпану паку недільних газет; із-за всього цього, наче з-під чадри, визирали тільки її очі й чоло. Бівер виринув з темряви внизу і став біля підніжжя сходів, дивлячись угору на Бренду.

— Може, помогти вам?

— Ні, дякую, я нічого не впущу. Як ви спали?

— Чудово.

— Закладаюся, що це неправда.

— Та я завжди сплю погано.

— Коли ви приїдете знову, вам дадуть іншу кімнату. Тільки навряд чи ви приїдете. До нас рідко хто навідується. І це дуже сумно, бо без гостей нудно, а живучи тут, не знайдеш собі нових друзів.

— Тоні пішов до церкви.

— Так, він любить туди ходити. Він скоро вернеться. Вийдемо на часинку — надворі так гарно.

Вернувшись додому, Тоні застав їх у бібліотеці. Бівер ворожив Бренді на картах:

— А тепер зніміть ще раз, і поглянемо, що вам випало... Ага... Чиясь нагла смерть принесе вам велику радість і гроші... Точніше, ви когось уб’єте. Не можу сказати напевно — чоловіка чи жінку... Потім на вас чекає далека мандрівка по морю, тоді одружитеся зразу з шістьма неграми, народите одинадцятеро дітей, запустите бороду й помрете.

— Ну ви ж і Нахаба! А я думала, це насправді. А, Тоні прийшов! Ну, як там у церкві? Гарно було?

— Дуже. Слухайте, чи не випити нам хересу?

Коли вони лишилися на самоті, Тоні сказав:

— Серденько, ти просто героїня — морочишся з цим Бівером.

— О, така гра мені