Читати книгу - "Жінка у вікні"

— В нього є котячі дверцята у дверях на кухню. — Я вказую на них. — Та переважно він з дому не виходить.

— Гарненький, — бурмоче Ітан, доки Панч намагається сховатися в нього під пахвою.

— Як тобі в новому будинку? — запитую я.

Він вагається, погладжуючи котячу голову кісточками пальців.

— Сумую за старим, — нарешті говорить він.

— Я тебе розумію. А де ви жили раніше? — Відповідь я, звісно, вже знаю.

— У Бостоні.

— А що привело вас до Нью-Йорка? — Ця інформація мені також відома.

— Тато отримав нову роботу. — Фактично, його перевели в інший відділ, та я не беруся сперечатись. — Тут у мене більша кімната, — каже Ітан так, ніби це до нього щойно дійшло.

— Люди, які там жили перед вами, зробили велику реставрацію.

— Мама каже, то була реконструкція.

— Саме так. Реконструкція. І вони об’єднали кілька кімнат нагорі.

— Ви були в моєму будинку? — запитує він.

— Кілька разів. Я їх не те щоб дуже добре знала, маю на увазі Лордів. Та в них щороку бувала святкова вечірка, і тоді я до них навідувалась. — Взагалі, востаннє я на неї приходила майже рік тому. Тоді зі мною там був Ед. А через два тижні він пішов.

Я починаю розслаблятися. На мить мені здається, що це завдяки компанії Ітана — з ним легко і в нього м’який голос, навіть кіт це підтверджує, — але потім я розумію, що повертаюся до режиму аналітика, до принципу гойдалки: передачі та прийому запитань і відповідей. Зацікавленість і співчуття — ось інструменти моїх дій.

І раптом на якусь мить я знову опиняюся в минулому — у своєму офісі на Східній вісімдесят восьмій вулиці, в маленькій тихій кімнатці, залитій приглушеним світлом, де два глибоких крісла стоять одне навпроти одного, а між ними — озерце блакитного килима. Сичить обігрівач.

Двері повільно відчиняються, за ними кімната очікування з диваном та дерев’яним столиком; набік позсувалися стоси номерів «Промінчиків» та «Рейнджера Ріка»[84], корзина заповнена деталями «Леґо»; у кутку муркотить генератор білого шуму[85].

І двері Веслі. Веслі, мій бізнес-партнер, мій керівник на аспірантурі, людина, яка запросила мене на роботу приватним психологом. Веслі Бріл — Веслі Розумник[86], як ми його називали, носій скуйовджено-залиплої шевелюри та розпарованих шкарпеток, блискавичного розуму та гримучого голосу. Я бачу, як він згорбився у своєму кріслі від Імзів[87], довгі ноги, націлені на центр кімнати, на колінах лежить книга. Прочинене вікно задихається від морозного зимового повітря. Він курив тут. Він підводить погляд.

— Здоров, Фокс, — каже…

— Моя нова кімната більша, ніж стара, — повторює Ітан.

Я відкидаюся назад, перекидаю одну ногу на іншу. Усе це виглядає до абсурду офіційно. Я не можу згадати, коли востаннє перехрещувала ноги.

— Яку школу відвідуєш?

— Домашню, — відповідає він. — Мене навчає мама. — Ще до того, як я встигаю щось відповісти, він киває на фотографію на столику збоку. — То ваша сім’я?

— Так. Це мій чоловік і донька. Його звуть Ед, а її — Олівія.

— Вони зараз вдома?

— Ні, вони не тут. Я живу окремо.

— Овва. — Він погладжує Панча по спині. — Скільки їй років?

— Вісім. А тобі?

— Шістнадцять. У лютому буде сімнадцять.

Олівія б теж так сказала. Він старший, ніж виглядає.

— Моя донька народилася в лютому. На день святого Валентина.

— А я — двадцять восьмого.

— Майже на високосний рік, — кажу я.

Він киває.

— Ким ви працюєте?

— Я психологиня. Працюю з дітьми.

Він морщить ніс.

— Для чого дітям психологи?

— Причини різні. У когось проблеми в школі, у когось — удома. Деякі важко сприймають переїзди на нові місця.

Він мовчить.

— Наскільки я розумію, якщо ти навчаєшся вдома, тобі доводиться бачитися з друзями поза школою?

Він зітхає.

— Тато знайшов для мене лігу з плавання.

— Ти вже давно цим займаєшся?

— З п’яти років.

— Тобі, мабуть, добре вдається.

— Непогано. Тато каже, я здібний.

Я киваю.

— Мені справді добре вдається, — скромно визнає він. — Я навіть навчаю.

— Ти вчиш плавати?

— Людей з інвалідністю. Не з фізичною тобто, — додає він.

— З порушеннями розвитку?

— Так. Я багато цим займався у Бостоні. Тут я хочу продовжити.

— Як так сталося, що ти за це взявся?

— У сестри мого друга синдром Дауна, а кілька років тому вона побачила Олімпійські ігри й захотіла навчитися плавати. Тому я навчив її, потім ще кількох дітей із її школи. Ну, і тоді мене якось затягнуло у всю цю… — він задумується над правильним словом, — обстановку, якось так.

— Це чудово.

— Я не люблю вечірок і такого подібного.

— Не твоя обстановка.

— Ні. — Тут він усміхається. — Зовсім.

Він повертає голову, дивиться на кухню.

— З моєї кімнати мені видно ваш будинок, — каже він. — Отам.

Я повертаюся. Якщо йому видно будинок, то він має на увазі східну його частину, куди виходять вікна моєї спальні. Така думка трішки мене турбує: він же підліток, як-не-як. Я вдруге задумуюся, чи він не гей.

А тоді я бачу, що його очі ніби оскліли.

— Ой… — Я кидаю погляд праворуч, де мали б бути паперові серветки, що лежали в моєму офісі. Натомість там фотографія в рамці, звідки Олівія засліплює мене усмішкою з відсутніми зубами.

— Вибачте, — каже Ітан.

— Усе нормально, не вибачайся, — заспокоюю я його. — Щось не так?

— Нічого. — Він протирає очі.

Я чекаю. Він все ж таки дитина, нагадую я собі — висока, з мутованим голосом, але дитина.

— Я сумую за друзями, — говорить він.

— Розумію тебе. Це нормально.

— Я тут нікого не знаю. — По його щоці котиться сльоза. Він витирає її тильним боком долоні.

— Важко з цими переїздами. Мені теж знадобилося трохи часу, щоб познайомитися з тутешніми людьми.

Він гучно хлюпає носом.

— А ви коли переїхали сюди?

— Вісім років тому. Тобто вже дев’ять. Із Коннектикуту.

Він шморгає знову, витирає пальцем носа.

— Це не так далеко, як Бостон.

— Ні. Але переїжджати завжди важко, відстань не має значення. — Мені хочеться його обійняти. Та я цього не робитиму. Місцева відлюдниця розбещує сусідську дитину.

Якийсь час ми сидимо мовчки.

— Можна мені ще трохи води? — запитує він.

— Зараз принесу.

— Ні, все нормально, — він підводиться; Панч стікає по його нозі й збирається під журнальним столиком.

Ітан йде до кухонної раковини. Поки гуде кран, я встаю та підходжу до телевізора, шарпаю нижню шухляду.

— Ти любиш кіно? — запитую я. Відповіді немає; я обертаюся й бачу, що він стоїть біля дверей кухні, прикипівши очима до скверу. Поблизу, в корзині для сміття, флуоресцентно виблискують порожні пляшки.

— Любиш