Читати книгу - "Таємничий острів"

— Ну що ж, — підхопив Герберт. — Я пошукаю в скелях печеру. Напевно, знайду яку-небудь нору, і ми усі туди заберемося.

— Правильно, — сказав Пенкроф. — У дорогу, хлопчику!

І обоє подалися вздовж величезної гранітної стіни, крокуючи піщаною смугою, що широко оголювалася в години відливу. Але замість того щоб повернути на північ, як Гедеон Спілет, вони рушили на південь. Пенкроф запримітив розпадину, яка перерізала кряж за декілька сотень кроків від місця їхньої переправи, і вирішив, що це, напевно, русло річки або струмка. Вони вирушили туди, тому що було дуже важливо влаштувати стоянку біля джерела прісної води; крім того, не виключалася можливість, що Сайреса Сміта віднесло течією саме в цей бік.

Як ми вже говорили, берег піднімався суцільною стіною заввишки триста футів, і навіть унизу, де хвилі, траплялося, лизали камінь, не було в ній жодної печери чи заглиблення, що могло б послужити мандрівникові тимчасовим притулком. Перед нашими дослідниками поставав стрімкий вал з дуже твердого граніту, якого море не торкнулося. Біля верхнього його карниза літали хмари, морських птахів, головним чином, усілякі породи перетинчатолапих з довгими і тонкими гострими дзьобами; усі ці пернаті здіймали неймовірний шум і анітрошки не були налякані появою людей, — очевидно, вперше людина порушила їхній спокій. Серед птахів Пенкроф розпізнав численних поморників — один з видів бакланів, — яких іноді називають розбійниками, а також дрібних ненажерливих чайок, які гніздилися в западинах гранітного карниза. Вистріливши з рушниці навмання в ці пташині зграї, що кружляли в повітрі, можна було б одержати багату здобич, але, для того щоб вистрілити, потрібна рушниця, а саме ні Пенкроф, ні Герберт зброї не мали. Втім, чайки і поморники майже неїстівні, і навіть їхні яйця відрізняються огидним смаком.

Але ось Герберт, йдучи ліворуч від Пенкрофа, ближче до моря, помітив кілька скель, покритих водоростями, — мабуть, море в години припливу затопляло їх. На цих скелях серед слизьких стебел прибережника до каменю ліпилося безліч їстівних двостулкових черепашок, якими на голодний шлунок не випадало нехтувати. Герберт покликав Пенкрофа; той зараз же підбіг.

— Е, та тут устриці! — вигукнув моряк. — Буде чим замінити пташині яйця, поки ми до гнізд не дісталися.

— Зовсім це не устриці, — заперечив Герберт, уважно роздивляючись черепашок, — це літодоми.

— А їх їдять? — запитав Пенкроф.

— Ще й як!

— Ну що ж, покуштуємо літодомів.

Моряк цілком міг покластися на Герберта. Юнак добре знався на природознавстві і завжди палко ним захоплювався. Спрямував його на цей шлях покійний батько і дав йому можливість учитися в кращих професорів-природознавців Бостона, які відразу вподобали розумного і старанного хлопчика. Схильності та пізнання юного натураліста згодом не раз прислужилися його старшим товаришам, і від самого початку він не помилився у своєму визначенні.

Літодоми являли собою довгасті черепашки, які приліпилися до скелі цілими гронами і так міцно приросли до неї, що їх важко було відірвати. Вони належали до виду молюсків-свердлильників, котрі висвердлюють собі ямку в найтвердішому камені, а їхня мушля[5] буває закруглена з обох кінців, — такого пристрою в звичайних двостулкових черепашок не спостерігається.

Пенкроф і Герберт удосталь почастувалися літодомами, що відкрили на сонечку стулки своїх будиночків. Їсти їх треба було так само, як устриць. І обоє вони відзначили дуже гострий смак літодомів і тому не шкодували про відсутність перцю й інших приправ.

Отже, мандрівники трохи втамували голод. Але спрага в обох ще посилилася після того, як вони проковтнули багатенько пряних від природи молюсків. Тепер потрібно було розшукати де-небудь прісну воду, і здавалося неймовірним, щоб на такому гористому березі не знайшлося бодай маленьке джерело. Зробивши великий запас черепашок, тобто наповнивши ними всі кишені та насипавши їх у носові хустки, Пенкроф і Герберт повернулися до підніжжя гранітного кряжа.

Пройшовши на південь ще кроків двісті, вони дійсно побачили розпадину, а в ній, як і думав Пенкроф, текла вузька, але повновода річка. У цьому місці гранітна стіна начебто розкололася від сильного вулканічного поштовху. Біля виходу з ущелини утворилася невелика, майже трикутна, бухточка. Ширина гірського потоку досягала тут ста футів, а русло його займало майже всю ущелину. Береги були не ширше двадцяти футів. Річка неслася майже по прямій лінії між двох гранітних стін, що знижувалися вгору за течією. На деякій відстані вона різко повертала і через півмилі зникала в лісових заростях.

— Тут — вода, а там — дрова! — вигукнув Пенкроф. — Ну, тепер, Герберте, нам не вистачає тільки будинку!

Річка була зовсім прозора. Пенкроф переконався, що під час відливу, коли до неї не доходили морські хвилі, вода в ній була прісною і цілком придатною для пиття. Тільки-но ця важлива обставина з’ясувалася, Герберт взявся шукати яку-небудь печеру, де можна було б притулитися, але пошуки його виявилися марними. Усюди гранітний кряж височів рівною, гладкою, стрімкою стіною.

Одначе недалеко від гирла ріки, вище того місця, куди доходив приплив, вони знайшли дуже своєрідне накопичення кам’яних брил. такі природні спорудження нерідко зустрічаються на гранітних височинах і звуться «каміни».

Досліджуючи цей лабіринт, Пенкроф і Герберт досить далеко заглибилися в нього, рухаючись піщаними проходами, куди світло просотувалося в щілини між брилами, з яких деякі зберігали рівновагу тільки дивом. Одначе у шпарини проникало не тільки світло, а й вітер, — кам’яними коридорами гуляли справжнісінькі протяги, що приносили із собою пронизуючий холод. Але Пенкроф вирішив, що можна перегородити деякі проходи, закласти їхні отвори каменями та засипати піском, тоді «Нетрі», як він їх назвав, стануть придатні для житла. Розташування їх, — якщо зобразити його на кресленні, — нагадувало друкарський знак &, що скорочено позначає латинські слова et caetera[6]; відгородившись від верхньої петлі цього знака, через яку вривалися південний і західний вітри, безсумнівно, можна було скористатися для притулку нижньою петлею.

— Місцина славна! — сказав Пенкроф. — Якщо коли-небудь повернеться до нас містер Сміт, він зуміє навести порядок у цьому лабіринті.

— Він обов’язково повернеться, Пенкрофе! — вигукнув Герберт. — Ми повинні до його повернення влаштувати тут бодай припустиме житло. Насамперед треба скласти вогнище в лівому коридорі й не закривати там верхнього отвору, щоб у нього виходив дим.

— Ну, та вогнище скласти неважко, голубчику, — сказав моряк. — А дійсно, славна місцина ці Нетрі (придумана Пенкрофом назва так і залишилася за цим тимчасовим притулком). Але спершу ходімо запасемося дровами. Здається, сучки і галузки згодяться нам і на те,