Читати книгу - "Ольга Кобилянська"

Ви прилучитесь до того товариства і прибудете на перше засідання, котре має відбутись 14 с[его] м[ісяця] о 3-ій годині по обіді в Салі Музичній. Буде нас більше українок, то возмемо ми керму в руки, а буде більше «твердих», то они. Ініціяторкою того товариства єсть пані Марія Матковська. Вправді, потрохи «тверда», але, зрештою, надзвичайно толерантна [підкреслення О. Кобилянської. – В. В.] і щира русинка. Гріх би було не підтримати єї в єї щирих замірах. На жаль, мушу Вам заявити, що переконуюсь, що деякі українські патріоти мают замір шкодити в своїй вузькоглядности тому товариству».

Письменниця постає мудрою, не зашореною догмами якоїсь однієї партії, напрямку українкою. Очевидно, зміст листа був продиктований досвідом життя в родині. Завдяки батькові всі в їхній сім'ї усвідомлювали себе українцями, вдома звучала й українська мова, і українська пісня. Саме він став ініціатором будівництва греко-католицької церкви для української громади в Кімполунзі. «Перший почин забудови руско-кат. церкви в Кімполунзі дав Юліан Кобилянський, секретар при тамошнім старостві, чоловік чесний, руский патріот, церкві своїй цілою душею відданий», – відзначав його сучасник, дослідник історії української унії Іван Ших. Однак Ю. Кобилянський позиціонував себе як русофіл лівого напряму і деякий час навіть був редактором газети такого ж спрямування «Православная Буковина». Осмислення поведінки та поглядів батька і сформували в О. Кобилянської таку толерантність. До речі, Леся Українка писала про нього в листі до сестри О. Косач від 11 травня 1901 року: «75-літній патріарх, трохи консервативного «староруського» напряму (остатні події в Росії зовсім збивають його з староруського тропу, і він вже, очевидно, сам не знає, що робити з своїми «твердими» симпатіями)».

Отже, сім'я видатної української письменниці відіграла визначальну роль у формуванні її особистості, становленні мистецького таланту. Рідні О. Кобилянської – люди різних професій, уподобань і захоплень – намагалися допомогти їй у житті, в літературних пошуках.

Між фантазією та реальністю

У 1868 році Кобилянські з Гура-Гумори переїхали до Сучави. Там заприятелювали з родиною Миколи Устияновича (священика, відомого українського письменника, автора слів пісні «Верховино, світку ти наш», яка ще за його життя стала народною). Помітивши мрійливу вдачу Ольги, своєрідність її мислення й поведінки, на що постійно звертав увагу Ю. Кобилянського, коли той, пишаючись, розхвалював насамперед своїх синів, М. Устиянович увів дівчинку у світ українських і чеських казок, які западали в дитячу душу, будили фантазію. Під упливом цих казок вона згодом почала створювати різні «фантастичні оповідання на власну руку», котрі озвучувала в дитячому товаристві. Давньою, найщирішою її подругою стала донька поета – Ольга Устиянович.

Перше помешкання Кобилянських у Сучаві було на тодішній головній вулиці, що пролягала через місто в напрямку Фалтічен. Потім переселилися до будинку № 834, власниками якого були Прокіп і Терезія Чайковські. Він стояв неподалік від Цісарської дороги, десь за 100—150 метрів од попереднього Кобилянських (в районі теперішньої вулиці Університетської, навпроти парку біля університетського корпусу). На місці сучасного парку була криниця Шипіт, із якої селяни, йдучи на базар, напували худобу. О. Устиянович у своїх спогадах про письменницю, зокрема, зазначила: «На краю містечка Сучави була при гостинці велика керниця Шипіт. За нею простора толока, а близько неї стояв домик сім'ї Кобилянських».

Щоб хоч трішечки збагнути дитячий світ Ольги, вчитаємось у ці спогади: «На тій толоці двоє дівчаток, худенькі, чорняві, бігали з горба на горб, ручки піднявши, мов крила, хотіли летіти з вітром до сонця. Втомлені, відтак сідали коло керниці й мовчки слухали, як водиця, безустанно спливаючи, щось усе шепоче і журчить. Більше дівчатко, це була Ольга Кобилянська, а друга також Ольга. Часом позволяли нам браття наші грати з ними в кічку, що була дуже цікава забава, або збігати до мети, але в кінці звичайно нас виключали як нездібних зі свого гуртка, не зважаючи неумолимо на всякі просьби і обіцянки поправки. Вечором кликала нас лагідним милим голосом пані Кобилянська до хати, і тоді мене треба було відпроваджувати додому. При прощанню ми, малі товаришки, не могли розлучитись, пока одна другій не обіцяла, що завтра прийде до неї. В дощові дні ми бачились рідко, але як бували ми тоді разом, то конче уряджували маскарад, цебто перебирались в плаття дамське з великим шлєпом [шлейфом. – В. В.], в капелюхи з перами, вуальками, а вже вершок наших бажань – це було проходжуватись поважно з зеленою парасолькою по всіх кімнатах і всім присутнім кланятись, махаючи головою. Стільки непорядку в шафах, по столах і ліжках ми полишали – не знаю, бо нас ніхто не сварив. Все тиха, добра мама Ольги скоренько запрятала і на своє місце поставила.

Довкола пічки сиділи ми зимою з сестрами, і тоді Ольга просила їх казки казати. А вони такі страшні оповідали про діда з дукатами в палиці, про бабу-чарівницю, котра пастушка убила і лише його голову з'їла, а тіло закопала, та як його кості зачали говорити, бабу оскаржувати, тоді оповідачка голосом гробовим повторяла: «Ти з'їла! Ти з'їла!»

А ми, перелякані, дрижали і тулились одна до другої, мов птиці в гніздечку, і далі хотіли слухати, але сестри сміялися з нас і казали чекати до завтра».

Між будинками Кобилянських і Устияновичів по Цісарській дорозі була відстань, може, трішечки більша за кілометр, її залюбки долали й О. Кобилянська, і її сестра Євгенія, і старші брати. Ходили, звісно, в гості і родинами одні до одних. Кобилянські, зрештою, були парафіянами греко-католицької, або ж рутенської, якщо дотримуватися узвичаєної назви, церкви Святого Воскресіння, а настоятелем у ній був до 1885 року саме М. Устиянович. Церква, яку побудувала 1551 року сербіянка Олена, дружина господаря Петру Рареша, збереглася.

За часів Кобилянської стояла вона за будинком Устияновичів. Про той дім під № 385 у центрі міста, на вулиці Святого Івана (майже поруч із монастирем Святого Івана Сучавського), О. Кобилянська писала: «Се був перший правдивий руський дім, у який увійшли ми, діти, й почули, крім у рідній хаті, і деінде руську (так звали тоді українську мову) мову й руські пісні; де, так сказати б, розумілися усі й жили одним духом: малі й дорослі, старші й менші».

Є в Сучаві також інші споруди, що збереглися такими ж, якими їх бачила наша видатна землячка. Це – і Сучавська гімназія, де навчалися її старші брати Максим та Юліан, і руїни Палацу господарів, і Церква Мирування, де похована дружина Стефана Великого Євдокія, і мури Сучавської фортеці, де прийняв нерівний бій