Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

Союзники сприйняли радянський наступ із полегшенням, а його успіх вітали і у Вашингтоні, і в Лондоні. Проте на початку січня у Вашингтоні почали поширюватися чутки про можливість сепаратного миру між Сталіним і Гітлером. Здавалося, що Сталін міг би припинити війну в Європі на власних умовах, не консультуючись із членами Альянсу. Рузвельту треба було поспішати, поки не стало надто пізно для обговорення будь-яких аспектів урегулювання у Східній та Центральній Європі. У союзників не було чіткої домовленості щодо польських кордонів, окупації та можливого розчленування Німеччини, ролі Франції в Європі, так само нерозв’язаними залишалися важливі питання щодо структури та діяльності майбутньої світової організації з підтримання миру[17].

Тактика Рузвельта протягом усієї війни полягала у відкладанні угоди з основних територіальних питань до кінця війни. Як і Вільсон перед ним, під час війни Рузвельт вважав за краще говорити з точки зору принципів та загальних положень. Укладення кулуарних домовленостей відгонило корумпованою політикою минулого, поверненням до дискредитованих принципів балансу сил і сфер впливу. Крім того, навіщо визнавати радянське право на набуття нових територій ще до того, як вони здобули контроль над ними? Рузвельт доклав особливих зусиль, щоб уникнути формальних угод і приховати неформальні від громадськості. Тепер, коли радянські війська наближалися до Берліна, домовленості більше не можна було відкладати. Угоди потрібно було досягнути якомога швидше, інакше її взагалі могло не бути.

З ініціативи Рузвельта на майбутній зустрічі мали розглядатися військові питання. Східні та західні фронти в Європі невпинно зближалися, а Рузвельт хотів, щоб військовики координували свої дії. Також на думці президента була радянська участь у війні з Японією. До січня 1945 р. американські армія і флот із невеликою допомогою британських союзників далеко просунулися до перемоги над японською імперією. Шок і приниження Перл-Харбора давно минули. Перемога адмірала Честера Німіца в битві за Мідвей у червні 1942 р. розвернула хід війни в Тихому океані. У жовтні 1944 р. війська генерала Дуґласа Макартура розпочали звільнення Філіппін. Американська авіація здійснювала масові рейди на Японію.

«Я мав тверде переконання», — писав адмірал Легі, коментуючи ситуацію в Тихоокеанській війні напередодні Ялтинської конференції, «що наша війна проти Японії дійшла до того моменту, коли її поразка була лише питанням часу і виснаження». Це було початком кінця, але битва за Японські острови та окупований японцями континентальний Китай досі лежала попереду і за найобережнішими оцінками могла б коштувати американській армії та флоту сотень тисяч життів. Атомна бомба залишалася тільки теоретичною можливістю, і люди на кшталт адмірала Легі, які вважали, що Сполучені Штати зможуть припинити війну без бомби або радянської допомоги, перебували в меншості порівняно з високими армійськими чинами, які хотіли якнайшвидше припинити війну з мінімальними втратами американських життів. Відповідно до цього сценарію СРСР мав розгромити японську Квантунську армію в Китаї, тоді як Сполучені Штати зосередилися б на Японії[18].

Адмірал Легі вважав, що однією з головних цілей Рузвельта в Ялті було забезпечити радянське співробітництво у створенні світової організації миру, яку він і Черчилль пообіцяли заснувати 1941 р. Це було продовження ідеї, породженої Першою світовою війною. У грудні 1918 р. президент США Вільсон виїхав зі Сполучених Штатів до Європи, вважаючи, що зможе досягнути справедливого миру, забезпеченого міжнародною організацією, яка б запобігла всім майбутнім війнам. Паризька мирна конференція породила Лігу Націй, але мрія Вільсона ніколи не матеріалізувалася і Сполучені Штати так і не приєдналися до Ліги, що поставило його американських прихильників у незручне становище. Рузвельт дуже переймався спадщиною Вільсона перед своєю поїздкою до Ялти: на останньому засіданні кабінету перед від’їздом він навіть посилався на попередника. Він був готовий утілити мрію Вільсона в життя.

Спочатку Рузвельт неохоче підтримував ідею Організації Об’єднаних Націй, яку обстоювали віддані вільсоніанці на кшталт його багаторічного державного секретаря Корделла Голла, котрий покинув службу в листопаді 1944 р. через погіршення здоров’я після понад десятиліття на чолі зовнішньої політики США. Та щойно рузвельтівське власне бачення світового миру під охороною чотирьох «поліцейських» — Сполучених Штатів, Британії, СРСР і Китаю — було включене до проекту ООН у формі Ради Безпеки, як президент цілком і беззастережно прийняв концепцію Організації Об’єднаних Націй. Тепер йому треба було подолати дві основні перешкоди: переконати Сталіна долучитися до ООН і забезпечити підтримку американської громадськості та її представників у Конгресі. Радянці взяли на себе зобов’язання приєднатися до організації восени 1944 р., але питання щодо розташування штаб-квартири та процедури голосування в Раді Безпеки, ексклюзивному клубі великих держав, що контролював би організацію, залишалися нерозв’язаними. Рузвельтові треба було поспішати, щоб домогтися твердих зобов’язань із цього питання до закінчення війни, поки Сталін усе ще був налаштований на співпрацю, а американці зберігали інтерес до світових справ[19].

Щоб досягнути своїх цілей, президент обійшов своїх експертів у Державному департаменті та посольстві США в Москві. Він уже мав досвід у цій справі. Рішення Рузвельта про визнання СРСР 1933 р. було прийняте всупереч волі керівників Держдепартаменту, які не хотіли надавати офіційне визнання комуністичному режиму, що відмовлявся відшкодовувати заборгованість Росії за Першу світову війну, спонсорував міжнародний комунізм, підтримував підривну і революційну діяльність за межами своїх кордонів, і взагалі, на думку Генрі Л. Стімсона, державного секретаря попередньої республіканської адміністрації Герберта Гувера (а згодом і військового секретаря Рузвельта), не «поводився відповідно до основоположних принципів сім’ї націй».

Президент переважив експертів свого Держдепартаменту, встановивши дипломатичні відносини з Москвою через особистих емісарів, обходячи посадовців Державного департаменту. Визнання СРСР призвело до того, що американська зовнішня політика почала відповідати британській та політиці континентальних держав, які визнали радянську владу ще в 1920-х рр. Рішення Рузвельта було підтримано багатьма в Америці, яка потерпала від депресії. Дехто сподівався на розвиток торгівлі, інші приймали на віру радянську риторику та вважали планову радянську економіку моделлю для вирішення власних економічних та соціальних проблем Америки. Це не спрацювало, як очікувалося. Торгівля фактично зменшилась у роки після визнання, а СРСР виявився складним партнером у міжнародних справах.

Альянс Сталіна з Гітлером у серпні 1939 р. та радянська агресія проти Фінляндії наприкінці того ж року допомогли переконати Рузвельта, що принцип взаємності — найбільш ефективний, якщо не єдиний спосіб спілкування з радянцями: до них добре ставитимуться у Вашингтоні тільки в тому випадку, якщо вони будуть добре ставитися до американців, — ось який меседж був надісланий президентом до Москви. Рузвельт запропонував відплатити тією ж монетою, коли радянський уряд запровадив обмеження на міжконтинентальні телефонні дзвінки з американського посольства в Москві. Проте нацистське вторгнення в СРСР у червні 1941 р. раптово перетворило Радянський Союз на складного, але цінного союзника. Рузвельт був рішуче налаштований допомогти СРСР уникнути поразки у тривалій боротьбі з Вермахтом. Рузвельт провів через Конгрес законодавчий акт, який перетворив Москву на одержувача американського постачання за програмою ленд-лізу, і він був переконаним прихильником відкриття другого фронту в Західній Європі.

Це була нелегка місія навіть для Рузвельта. Досить часто президент перебував у стані неоголошеної війни зі своїми послами в Москві та радянськими експертами в Державному департаменті, намагаючись викоренити протидію його політиці щодо Радянського Союзу, яка закривала очі на будь-які негативні сигнали з Москви і мала на меті постачання американської допомоги за будь-яких умов, щоб СРСР залишався у грі на