Читати книгу - "Прощення"

— Ті гори — це Похор’є. Тут кажуть, що все — добре й погане — приходить із Похор’я. Там похорський гірськолижний курорт, — каже Білий.

Білий вказує на місцину без дерев у формі літери іпсилон на засніженому схилі пагорба.

— Тут, під нами, новий і старий мости, ріка Драва. З протилежного боку — промислова частина міста. Вранці ти її бачила, коли ми були у Свинка. Але на цьому березі річки — стара частина. Навколо — спальні райони, трохи далі починаються перші села. І це — столиця Штирії.

Роза повільно видихає дим і гасить сигарету лівою рукавичкою. Жінка тремтить від холоду і горнеться до Білого, її пишне чорне волосся розсипається по його грудях.

— Тобто тут твій дім, — тихо каже.

— Тут мій дім, — відповідає Білий, стоячи непорушно. — Хоча кожен з нас має безліч місць, де він може почуватись як вдома.

— І водночас жодного, — каже Роза, і за мить додає: — Ідея, що в мене немає дому, ощасливлює мене. Дім — це щось жахливе. Мені подобається те, що я ніде не почуваюсь як вдома. Я люблю бути гостею, туристкою, мандрівницею. Думка, що я колись повернуся туди, звідки приїхала, мене би вбила.

— Я тебе розумію, — каже Білий. — Коли я шістнадцять років тому їхав звідси, присягнувся, що ніколи не повернуся назад. А поглянь на мене зараз: я знову тут. Але є істотна відмінність. Шістнадцять років тому, від’їжджаючи, я постійно думав над словами одного представника югославської естради. Він до Марибора втік із Сараєва, де тоді вирувала війна. Він любив жартувати, що хоче податися до Відня, і всю дорогу просив Бога, аби той привів його до Австрії. Але саме перед Марибором тріснула шина. У цьому місті є щось згубне. Шістнадцять років тому я не знав що. Тепер знаю.

Білий вдивляється в течію Драви під ними. Великі шматки льоду пливуть у сірості дня — пазли, які складаються, — і їх відносить потужною течією. Крики жменьки лебедів на березі, що проходжаються серед голубів. Великий торговий центр на іншому боці ріки вабить написами торгових марок і втомленими новорічними прикрасами. Поруч — великий будівельний майданчик. На огорожі майданчика — велетенський напис:

ТИ ТАКОЖ ПРОСТО МИСТЕЦТВО

— Що це за дурня — «Ти також просто мистецтво», що це має означати? — шепоче Роза і горнеться ближче до Білого.

— Знов хтось удає із себе митців, — відповідає Білий і ловить себе на думці, що віддався теплу Розиного тіла, теплу, яке проникає йому крізь сорочку й залишає на тілі вже вигрітий слід. Білий відстороняється. — Щонайбільше мали б писати: «ТИ ТАКОЖ ПРОСТО МИНУЛЕ». Або щось взагалі інше. Ти ж знаєш, сьогодні так легко будь-що проголосити мистецьким заходом, але насправді до дідька мало людей, які мають свіжі ідеї.

Білий кладе руки на Розині плечі. Глибоко вдивляється в її праве темно-каре око і в ліве зелене, скляне, в її дрібне кубинське личко, роздивляється шоколадну шкіру та білосніжні зуби. Легенько торкається одного кучерика, відгортає його вбік.

— Ми тут, щоб усе змінити, щоб із минулого постало майбутнє. Люди в цьому місті вже давно живуть у минулому. Минуле — нескінченно довга сіть, яку вони тягнуть за собою, заплутуються в ній і рано чи пізно падають, загорнуті в минувшину, як мумії. Мало кому вдається позбутися її — навіть на позір.

Білий забирає руки з Розиних рамен і починає нишпорити у кишенях піджака.

— Що ти шукаєш? Свої пігулки?

— Думаю, я залишив їх у пальті. Брр… — Білий хухнув у долоні. — Йдемо в приміщення?

— Мені не холодно, коли ти поруч, але якщо ти змерз… — промовляє Роза, потуплюючи погляд, зовсім як дівчинка.

Білий нервово чухає груди, поправляє сорочку.

— Розо, відколи я з тобою познайомився, ти для мене стала близькою, дуже близькою. Ми на доброму шляху. Ми маємо список з восьми осіб, п’ятьох ми ще не встановили, але скоро це зробимо, я впевнений. Коли всьому «Великому Орку» буде прощено, все буде по-іншому. Розумієш, я все своє життя думав, що мушу боротися, мушу протистояти, чинити з людьми за принципом «зуб за зуб». Це правда, нічого не відбувається само собою. Водночас, правдою є й те, що все вже дано, вже наявне, питання лише в тому, хто ми самі такі, що бачимо, що розпізнаємо, що можемо зробити з цього всього. Світ — це суцільна безмірність, але ми не помічаємо того, що нам щодня пропонується. А шлях до розпізнання складний. Іноді треба відмовитися від усього, стати таким собі відлюдником, щоб нарешті прозріти.

— Я не вважаю себе аскетичною людиною, а ще менше — релігійною, — відповідає Роза, запалюючи нову сигарету.

— Це не має нічого, абсолютно нічого спільного з релігією. Це пов’язано лише з минулим, з правдою про те, звідки ми походимо і хто ми є. Перш за все, з правдою про те, ким би ми могли бути, але не є, тому що постійно перебуваємо під гіпнозом, оточені обмеженнями та кордонами, які самі ж і встановили, і які в цьому місті ще вужчі, ще непроникніші, ніж будь-де в цій частині світу. У такому сенсі Марибор — особливе місто. Важко знайти інше так ментально загиджене місто. І це не випадковість, як не є випадковістю й те, що ми тут, ти і я, сьогодні, в цей момент. Приїхати сюди — означає потрапити в піраміду бруду. Охоронці тієї піраміди тебе відразу заживо засиплють, і ти навіть не зрозумієш, що вже засипана. Замість піску, як це робили єгиптяни з фараонами, вони засиплють тебе дрібними марними історійками й інтригами. Тебе засиплють примари минулого. І не просто тому, що це такі собі місцеві звичаї, а тому, що в них є причина. До біса поважна причина зупинити нас, Розо!

— «Великий Орк», — промовляє Роза, глибоко затягуючись цигаркою.

— Так, «Великий Орк», він є охоронцем минулого, його таємниць та енергій. Ми з тобою його знешкодимо, щоб у цьому місті запанувало майбутнє. «Великий Орк» — тринадцять осіб. До двох ми вже навідались. Ще одинадцять чекає на прощення. У пудрениці ще багато драже, і ми на правильному шляху. Розо, ти тремтиш усім тілом. Бачиш, тобі холодно, хоч я й поруч. Це важливо. Думаю, буде найкраще, якщо ми підемо досередини, я голодний, і про кухню тут добрі відгуки.

В «Off»

Білий міряє кроками готельний номер, розмірковує. Скрипіння підлоги та легкий запах гнилі. За вікном сірість. Роза сидить на ліжку, у вухах навушники, перемотує записи на диктофоні. Вимикає його.

— Не знаю, певно, ми робимо велику помилку.

— Яку помилку? Що? — бурмоче під ніс Білий.

— Ми мали б отримати набагато більше інформації від обох. Сьогодні вранці у Свинка вийшло не так гладенько — нас бачила секретарка. А Ґрама треба було значно докладніше розпитати.

— Забудь! Додаткове випитування нічого б не дало, повір мені. Ніхто з тієї тринадцятки не знає всього, — каже Білий, чухаючи шию. — Вони пов’язані уривками інформації, дехто з них навіть не знає, що володіє тією інформацією. Ми маємо справу з істиною, яка діє на зовсім іншому ментальному рівні й оновлюється через безпосередній контакт з минулим. Ця істина зберігається в іншому місці, поза нашим мозком та фізичним тілом, — каже Білий і сідає на стілець. — Ти можеш їх годинами допитувати, але дізнаєшся хіба що ще про якісь фрагменти