Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

У боротьбі з більшовиками С. Петлюра розраховував на допомогу вояків-українців, які перебували поза межами України. 18 грудня він наказав воякам-українцям Північного фронту вжити заходів для знешкодження більшовицької загрози, доручивши їм «використовувати всі способи, які викликаються Вашим географічним становищем по відношенню до Петрограду, звідки насувається на Україну велика загроза». Але «географічне становище» розкиданих поза межами батьківщини вояків-українців не допомогло їм покінчити з більшовицьким урядом. Стан багатьох українізованих частин на Північному й Західному фронтах, цілковито дезорієнтованих «революційною» пропагандою, не дозволяв розраховувати на їхню активну участь в антибільшовицькій боротьбі.

Уже наприкінці грудня 1917 р. деякі розпропаговані з’єднання російської армії вирушили з Південно-Західного фронту вглиб України, виконуючи наказ радянського уряду. Але 1-й Український корпус генерала П. Скоропадського успішно затримав просування цих військ на Поділлі. Не виявивши надмірного бажання проливати кров за «пролетарську революцію», 2-й Гвардійський корпус розпочав переговори з українською владою про умови відправки додому. Лише вимога скласти зброю стримувала гвардійців від того, аби забути про ворожнечу до Центральної Ради й виїхати до Росії.

Зазнала невдачі й спроба більшовиків захопити залізничне сполучення на Чернігівщині, аби мати змогу перекидати свої військові сили проти Центральної Ради та А. Каледіна. У середині грудня радянський загін Р. Берзіна виїхав із Гомеля до вузлової залізничної станції Бахмач, але вояки несподівано відмовилися битися з українськими військами. «Не підемо проти України, а бажаємо бити клятих каледінців», — такою була відповідь рядових бійців на всі накази й вмовляння своїх командирів. У 19-му стрілецькому полку заворушення набули такого розмаху, що деякі вояки вже були готові заарештувати свого командира. Р. Берзіну довелося повернути своїх бійців назад до Гомеля, де з їхніх лав було усунуто всіх українців. Однак решта бійців не відзначалася надмірною ідейністю, оскільки, за словами Р. Берзіна, «усюди на перший план вояки висували свої матеріальні вимоги, не цікавлячись подальшою долею революції».

Та незважаючи на досягнуті успіхи, П. Скоропадський застерігав українське командування від недооцінювання більшовицької загрози. Генерал указував на стрімке зниження рівня боєздатності українізованих частин: «Для завдання удару більшовикам, для оволодіння Жмеринкою, Проскуровом, Рівне та ін. вузлами, що перебувають у руках більшовиків, потрібні невеличкі частини, переконані в тому, що вони роблять велику справу, частини патріотично, національно налаштовані. За поточних обставин підняти дух частин я особисто не в силах». 31 грудня П. Скоропадський звернувся до С. Петлюри: «Наполегливо прохаю допомогти військами, агітаторами, оскільки наші частини, хоча й повільно, але поступово розкладаються».

Деякі представники військового керівництва УНР сподівалися залучити до боротьби проти більшовиків розташовані на Правобережжі національні формування російської армії. Зокрема, у районі Житомира дислокувалися частини Чехословацького корпусу, які зобов’язалися підтримувати лад у районі свого постою. У населених пунктах Волині й Поділля формувалися збройні відділи 3-го Польського корпусу. На відміну від російських частин, ці військові формування зберегли відносну боєздатність. Але чехи й словаки, прагнучи залишити свій корпус для боротьби за незалежність власної батьківщини, зовсім не бажали брати участь у збройній міжусобиці на теренах колишньої царської імперії. Польські вояки мріяли про відродження Речі Посполитої в кордонах XVII — XVIII ст. і не надто співчували відродженню української держави. Участь цих формувань в обороні України від нашестя розпропагованого російського війська виглядала малоймовірною.

Перші ешелони російських червоногвардійців і матросів прибули до Харкова вже 21 грудня 1917 р. У місті на цей час панувала атмосфера цілковитої політичної невизначеності. Слобожанщина за III Універсалом Центральної Ради належали до УНР, але найвищим органом влади в Харкові фактично залишався військово-революційний комітет на чолі з відомим більшовиком Артемом (Ф. Сергєєвим). Уже в ніч на 22 грудня прибулі «революційні» матроси зайняли вокзал і взяли під свій контроль управління залізниці, пошту, центральний телеграф, телефонну станцію тощо. Це спричинило обурення багатьох демократичних організацій і представників політичних партій, які зажадали негайно вивести радянські загони з міста. Цю вимогу підтримали й деякі місцеві більшовики. Та поки громадські діячі радилися, як бути, уночі 23 грудня «революційні» загони захопили розташовані в Харкові панцерники. Оскільки вояки-українці харківської залоги оголосили нейтралітет, представники уряду УНР були змушені рятуватися від розправи втечею.

24 грудня до Харкова прибув радянський командувач В. Антонов-Овсієнко разом зі співробітниками свого штабу. Під впливом численних нарікань на грабунки й безчинства радянських загонів він згодом визнав: «На нас за мовчання місцевих більшовиків дивилися як на грабіжників». Намагаючись мобілізувати в Харкові якомога більше прихильників «пролетарської революції», В. Антонов-Овсієнко вирішив передусім заволодіти залізницею на проміжку Лозова — Павлоград — Синельникове, а також зайняти Куп’янськ, Ізюм і Слов’янськ. Таким чином він розраховував встановити зв’язок із Донбасом і розірвати залізничне сполучення Дону з Україною. Після об’єднання своїх сил із донецькою Червоною гвардією, нарком збирався розгорнути наступ проти А. Каледіна.

Відповідно до плану В. Антонова-Овсієнка, загони харківських і петроградських червоногвардійців розгорнули наступ із Харкова вглиб південно-східної України. Наприкінці грудня 1917 р. — на початку січня 1918 р. ці сили з боями захопили Лозову й Павлоград. Розташовані в цьому регіоні полк ім. П. Дорошенка та українізований 623-й Козеницький полк не змогли чинити належний опір червоним. Гайдамацький полк у Катеринославі був надто нечисленним для протидії вторгненню, а українські військові формування в Приазов’ї взагалі виявилися ненадійними й не бажали битися з більшовиками. Водночас радянські загони роззброїли 1-й Український козацький кінно-навчальний полк у районі Ізюма — Балаклеї, а також 1-й Запорізький полк у Куп’янську. Усе це відкривало червоним шлях на Донбас. Легкість цих перемог свідчила про військову слабкість Центральної Ради.

Становищем скористалося близько півсотні лівих делегатів Всеукраїнського з’їзду рад, які зібралися тим часом у Харкові. У столиці Слобожанщини вони об’єдналися з делегатами з’їзду рад Донецького й Криворізького басейнів і заявили про проведення власного Всеукраїнського з’їзду рад. Учасники цього з’їзду оголосили про встановлення в Україні радянської влади й поширення дії декретів Раднаркому на території української республіки, яку вважали невід’ємною частиною федеративної Росії. Імпровізована асамблея обрала навіть найвищий орган влади — Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК) Рад України на чолі з Ю. Медведєвим. 26 грудня ЦВК Рад України повідомив Раднаркому про перебирання до своїх рук «усієї повноти влади на Україні», а наступного дня видав маніфест про встановлення в країні радянської влади.

Урядові функції при ЦВК Рад України здійснював Народний Секретаріат. Ця