Читати книгу - "Танок чугайстра"

— Чого рюмсаєш? — почула раптом ззаду. Верхи на загорожі сидів Васько. — Знову втекли від мене?

— Васю! — З одного боку, я зраділа, що хтось є поруч у таку скрутну хвилину і цей хтось не стирчить догори дриґом у кватирці, а з іншого — злякалася за свого малого братика: нехай уже нам пропадати, а Васько ж іще зовсім дитина. — Тікай, тікай додому швидше!

— Ще чого. Теперечки я від вас не відчеплюся. Я зараз он у те вікно пролізу й виштовхаю Іванка зсередини.

Малий спритно видерся на підвіконня сусіднього вікна, штовхнув кватирку і, наче кіт, в одну мить пірнув у темну кімнатчину. Васько поставив біля вікна ослін, заліз на нього й почав виштовхувати Іванка надвір. Я теж ухопила друга за штани й потягла. Потроху він почав просуватися назовні.

Нарешті звільнившись із цупких обіймів кватирки, стояв біля мене.

— Вилазь і ти швидше! — гукнула я Васькові.

— Сопілку захопи! — додав Іванко, трохи ніяковіючи, що сам не впорався.

Васько поліз на сервант. Сопілка лежала на верхній полиці. Хлопчик зіп’явся навшпиньки й кінчиками пальців торкнувся сопілки. Здавалося, він ось-ось схопить жадану дудочку. Та Васько не втримався, замахав, наче вітряк, руками, загріб горня, що стояло біля сопілки, і загримів разом з ним додолу.

— А що там таке!? — почули ми з ґанку голос старого Стефана. — Певно, знову Кузка, добра б їй не було, у шкоду полізла. Зачекай, піду викину ту паскудну котицю з хати. Та гляди з колоди козир не бери, бо я тебе знаю.

— Таке придумав, — почулося у відповідь. — Хіба я коли того… Та я ж зроду… кхе-кхе…

— Бігом звідти! — наказала я братикові, що сидів на підлозі серед глиняних черепків і тер забите коліно.

Васько підхопився, та кинувся до серванта, а не до вікна. Сопілки не було.

— Де вона?! — здивовано спитав чи то в нас, чи в самого себе.

— Покинь те все! Мольфар іде до тебе! — в розпачі крикнула я. — Вилазь звідти, Васику!

Та Васько ніби не чув мене й нишпорив очима по долівці.

Коли до кімнати влетів роздратований Стефан, мій братик, рачкуючи, зник під величезним буковим столом. Мольфар угледів рештки глечика на підлозі й розлютився ще більше.

— Чекай, чекай, безсовісна, зараз я кочергу візьму! Хоч ховайся, хоч не ховайся!.. — гримнув він і вибіг.

Васько вискочив з-під столу, одним махом опинився на підвіконні — й за мить ми

з Іванком уже тримали малого в обіймах, присівши під вікном.

— Ходу! — прошепотів Іванко, і всі втрьох ми навпочіпки чкурнули з мольфарового подвір’я.

— Слава Богу, що він не помітив тебе, — з полегшенням сказала я Васькові, коли ми були оподалік.

— Еге ж, — погодився зі мною Іванко. — Шкода тільки, що сопілку так і не здобули.

— А це що?! — загадково всміхнувся Васько й сягнув рукою за пазуху. — Під стіл закотилась, як усе там почало падати. — Малий тримав у руці… мольфарову сопілку.

9

Чугайстр куняв під кучугурою торішнього букового листя. Аж тут легке дихання вітерцю принесло запах нявки. Лісовикові страх як закрутило в носі.

— Апчхи! — Звідти, де під листям була Петрова голова, спурхнув снопик сірих пощерблених клаптиків, що колись весело тріпотіли у верховітті лісу.

Пахло зовсім молодою лісовичкою. Так-так, саме пахло, а не тхнуло: видно, нявка ще не просякла мрецьким духом і не смерділа тельбухами, як її старші подруги. Вона пахла смереками, чередою та любистком. А ще— молодою дівочою вродою і… чомусь тютюновим димом. Так могла пахнути лиш одна істота у світі — загадкова молода нявка.

Петро виборсався зі своєї схованки й подався на бентежний трунок. Ішов він довго. Дорогою щосили затуляв собі носа, щоби чхати якомога тихіше. Часом зупинявся, принюхувався й за хвилю рушав далі сутінковим лісом.

Це був той самий запах, що вже декілька років хвилював чугайстра. Переплутати його з чиїмось іншим він не міг. Хоча тоді… коли зустрів трьох дітей… тоді він так само йшов на її запах. Дітлахи сказали, що з ними була якась їхня знайома, людська дівчина. Невже він переплутав?

Якось, уже давно, чугайстр уперше почув загадковий дух. Їсти ще не хотілося, тож Петро нізащо не облишив би гріти черево на сонечку й не пішов би за нею якби не цікавість: що ж то за нявка, що так гарно пахне? Може, на її волоссі вродять якісь надзвичайні плоди — смачні й духмяні?

Нявка була дуже молода й дуже недосвідчена: сидячи посеред галяви, безпечно вплітала в довгі зеленкуваті коси кучері барвінку й не бачила, що близенько підкрався чугайстр і глипає на неї з-за стовбура.

— Ото як стрибону зараз, — сам до себе стиха проказав Петро, — та як залоскочу цю бісичку! Ото вже й жнива їй будуть…

Та вперше в житті йому не дуже свербіли руки лоскотати нявку. Він просто стояв за смерекою і спостерігав. Не міг відвести очей від нявчиних рухів, її стрункого стану, шовковистого волосся і тендітних рук. Та що там казати — навіть чхати забув. Чугайстрові перехопило подих. Раніше він ніколи не почувався так дивно, і тому навіть трохи зніяковів.

Лісовичка співала пісню. І чомусь та пісня так зачепила Петра, що йому навіть здалося, буцімто він уже десь чув її. Але де й коли?.. Того дня Петро вперше не зачепив нявку, що сама просилася до його рук. Намилувавшись, він просто пішов у нетрі — спустошений і розтривожений.

Відтоді лісовик не міг забути її. Де б не блукав, усе думав і думав про неї. Після того трапунку довго не трусив нявок. Щоправда, раз був упіймав старшачку — найлютішу і найогиднішу, — та бісиця затято стримувала сміх, лише харчала й через це вродила дрібними й червивими яблуками-дичками. Петро так і відпустив її — не обтрушену, з яблуками на косах.

З того часу найголовніша нявка, яку чугайстр прозвав Несміяною, так і блукала лісом, необтрушена. Сама пообривати з себе плоди не могла, а от мороки через них мала, як ніхто. Куди б лісовичка не пішла, їй скрізь не давали проходу їжачки: вони снували за нявкою цілими купами, піджидаючи, доки якесь яблуко не впаде на їхні колючі спинки. Дички падали рідко, а от стара нявка наступала на їжачків дуже часто. Вона лютувала й казилася, та нічого не могла вдіяти зі шпичастими клубками.