Читати книгу - "Наодинці з собою"

Ніколи не був дошкульним, а тим паче, — безличним чи буйним; не бувало й такого, щоб його, як то кажуть, «у піт кинуло», а кожну справу розбирав, немовби на дозвіллі, — спокійно, впорядковано, рішуче, і так, щоб усе між собою узгоджувалося. До нього пасувало б те, що згадують про Сократа{40}: вмів і утриматися, і посмакувати там, де багато хто, коли йшлося про утримування, був немічним, а коли про смакування — ненаситним. І там, і там — сила, витривалість, тверезість, властиві мужеві з досконалою й незламною душею: саме таким він був, коли хворів Максім.

17. Від богів — що мав добрих дідів{41}, добрих батьків, добру сестру{42}, та й вчителів, свояків, родичів, друзів — майже всіх мав добрих; що не зробив проти жодного з них якогось образливого випаду — хоч і був до такого налаштований: якби трапилася нагода, може, щось таке й вчинив би, але з ласки богів обставини ніколи не складалися так, щоб узяти мене на пробу.

Що й далі не виховувався в дідової наложниці{43}; що вберіг незайманою пору своєї юності: не «змужнів» завчасно, а навіть ще трохи часу для неї зайняв{44}.

Що корився володареві й батькові, який таки збив мені всяку пиху і дав поняття про те, що, навіть живучи в палатах, можна обходитися і без особистої варти, і без розцяцькованих одеж, і без світильників та статуй, і без усієї цієї помпи; і про те, що вільно так зіщулитися, щоб якнайближче вподібнитися до посполитого чоловіка; однак не принижуватися й не бути слабодухом там, де суспільні справи вимагають владного вчинку.

Що мені випало мати такого брата{45}, який самою своєю вдачею спонукав мене до праці над собою — а ще ж звеселяв і пошаною, і любов'ю; що діти{46} мені не вродилися нездарами чи тілесними покручами; що не пішов далі в риториці, в поетиці та в інших заняттях{47}, — бо якби відчув, що мені легко дається поступ на тій стежці, то, напевне, в них би й зав'яз; що встиг піднести своїх виховників до тієї гідності, якої вони, видно було, прагнули, а не годував обіцянками — мовляв, колись таки це зроблю, бо наразі вони ще юнаки; що знався з Аполлонієм, Рустиком, Максімом.

Що часто й виразно уявляв собі, що ж воно таке — життя за природою; тож наскільки це залежить від богів та їхніх дарів, підтримки й напоумлення — ніщо й ніколи мені жити за природою не вадило, а коли чогось для цього й бракувало, то тільки з моєї власної вини: через те, що не дотримувався напімнень, ба, прямих повчань від богів.

Що моє тіло стільки протривало за такого життя{48}; що я навіть не торкнувся ні Венедикти, ні Теодота{49}, а коли й згодом, бувало, западав у любовні страждання — то виліковувався; що, хоч Рустик частенько й завдавав мені прикрощів, я ніколи не чинив йому нічого такого, про що сам пошкодував би; що моя кровна мати, хай і довелося їй молодою зоставити світ, свої позосталі роки таки провела зі мною{50}.

Що, коли б я не вирішив спомогти когось у бідності чи в якій іншій нужді, ніколи не доводилося чути, що, мовляв, немає на це грошей; та й що самому не випадало аж такої потреби, щоб їх від когось брати. А яку дружину маю — і слухняну, і приязну, і просту! Та й годящих виховників для своїх дітей завжди мав удосталь.

Що у снах мені дано різні засоби, як-от від харкотіння кров'ю та від памороків{51}, а до того ж отой в Каєті{52}, що «вживай, як знаєш»{53}. Коли ж мені припала до душі філософія — то ані не наскочив на якогось софіста, ані не засів за чиюсь писанину чи за розплутування силогізмів, ані не вдарився у вивчення небесних з'явищ{54}.

На все це богів потрібна поміч — і судьба{55}.

Книга II

Писане в квадів на Ґрануї{56}

1. На світанні сам себе попереджуй{57}: «Нині мені трапиться метушливий, невдячний, зухвалий, хитрий, заздрісний, нетовариський». Все це сталося їм через незнання того, де добро, а де зло{58}. Я ж розгледів природу і доброго — що воно гарне, і злого — що огидне{59}, та й природу того, хто схибив, — що він мені рідний: не тому, що однієї крові чи з одного сімені, а тому, що причетний до того самого ума, тієї самої божистої частки. Від жодного з цих людей не можу зазнати шкоди, бо до мене нічия гидота не перекинеться{60}. Не можу ні гніватися на родича, ні його ненавидіти: ми ж народжені для спільного діла, як ото двійко ніг, рук, повік, чи як зуби у верхній та нижній щелепі{61}. Тому протидіяти одне одному — неприродно; а обурюватися й сахатися — це ж і є протидія.

2. Моє «я» — хай чим воно буде, — це тільки плоть, дух і керівна частка. Полиш книжки{62}: годі смикатися, не твоє! Натомість погорджуй плоттю — так, немовби вже вмираєш: це ж пасока, кісточки і сплутаний клубочок нервів, вен та артерій! А глянь на подих: що воно таке? Повітря, та й щоразу не те саме: постійно його відригуємо й знову глитаємо.

Але є ще оце третє — керівна частка. Помисли: ти — вже в літах{63}; годі ж миритися, що керівна частка — в рабстві, годі вже їй смикатися на мотузочках протисуспільних поривів{64}, годі проклинати свою теперішню долю і жахатися майбутньої.

3. Що від богів — сповнене промислу; але й те, що від випадку, не стається всупереч природі й пересноване і переплетене з тим, що уряджає промисел. Звідтіля все тече{65}; але присутня там і конечність, і догідність для Всесвіту, якого й ти — частинка. Адже для кожної частки природи добрим є те, що несе в собі природа Цілого і