Читати книгу - "Бог-Імператор Дюни"

Останні слова були майже риданням.

Монео стояв у благоговійній тиші.

— Ти цього не бачиш? — запитав Лето. — Монео, допоможи мені.

— Я бачу, що з Норі все інакше, — сказав Монео. — Але я не знаю, що робити.

— Що інакше? — Голос Лето став різким і пройняв Монео наскрізь.

— Маю на увазі ваше ставлення до неї, Владико. Воно відрізняється від усього, що я будь-коли у вас бачив.

Монео помітив перші ознаки — посіпування рук Бога-Імператора, появу блиску в очах. «Боги! Черв наближається!» Монео почувався цілком беззахисним. Найлегший рух великого тіла розбив би його об стіну. «Я мушу звернутися до людини в ньому».

— Владико, — сказав Монео, — я читав звіти й чув ваші слова про подружжя з сестрою Ганімою.

— Якби ж тільки вона була зараз зі мною, — промовив Лето.

— Вона ніколи не була вам жінкою, Владико.

— На що ти натякаєш? — запитав Лето.

Посіпування рук стало спазматичною вібрацією.

— Вона була… маю на увазі, Владико, вона була жінкою Харк аль-Ади.

— Звичайно, була! Усі ви, Атріди, — їхні нащадки!

— Чи є щось, чого ви мені не сказали, Владико? Чи це можливо… тобто, щоб Хві Норі була вам жінкою?

Руки Лето трусилися так сильно, що Монео міркував, як же їхній власник цього не помічає. Блиск великих синіх очей поглибився.

Монео відступив ще на крок до дверей на сходи, які вели з цього згубного місця.

— Не питай мене про можливості, — промовив Лето, а його голос був огидно далеким, зникав десь у верствах минулого.

— Більше ніколи, Владико, — сказав Монео. Вклонився і відступив настільки, що зостався лише крок до дверей. — Я поговорю з Норі, Владико… і з Дунканом.

— Зроби все, що можеш. — Голос Лето був далеко, у тих внутрішніх покоях, куди міг увійти тільки він.

Монео тихо вийшов за двері. Зачинив їх за собою і сперся спиною, тремтячи. «Ох, це було близько, як ніколи».

А парадокс зоставався. Куди вела ця вказівка? Що означали дивні й болісні рішення Бога-Імператора? Що привело Черва, Який Є Богом?

З орлиного гнізда Лето долинуло гупання, тяжкі удари об камінь. Монео не наважився відчинити двері, щоб перевірити. Відштовхнувся від поверхні, що дрижала від цього жахливого гупання, і спустився сходами, обережно рухаючись і стримуючи дихання, аж доки не дістався їхнього підніжжя, де стояла вартівниця-Рибомовка.

— Він занепокоєний? — спитала вона, дивлячись на сходи.

Монео кивнув. Вони обоє виразно чули гупання.

— Що його непокоїть? — вела далі вартівниця.

— Він Бог, а ми смертні, — відповів Монео. Ця відповідь досі вдовольняла Рибомовок, але тепер діяли нові сили.

Вона прямо глянула на нього, і Монео побачив треновану вбивцю в її м’яких рисах. Це була досить молода жінка з золотисто-каштановим волоссям та обличчям, найвиразнішими на якому зазвичай здавалися кирпатенький ніс і повні губи, але зараз її погляд був твердим і вимогливим. Лише дурень повернувся б спиною до цих очей.

— Це не я його стривожив, — сказав Монео.

— Звичайно, ні, — погодилася вона. Її погляд трохи пом’якшав. — Але я хотіла б знати, хто це зробив.

— Думаю, йому не терпиться побратися, — сказав Монео. — Це й усе.

— Тоді прискорте цей день! — промовила вона.

— Саме цим і займаюся, — запевнив Монео. Відвернувся і поспішив широким кроком до своєї частини Цитаделі. Боги! Рибомовки ставали такими ж небезпечними, як і Бог-Імператор.

«Цей дурень Дункан! Наражає нас усіх на небезпеку. І Хві Норі! Що робити з нею?»

* * *

Схема монархії та подібних систем містить у собі значуще послання для всіх політичних форм. Мої пам’яті запевняють, що правління всякого роду може скористатися цим посланням. Уряди можуть бути корисними для тих, ким вони правлять, лише доти, доки їхні неодмінні тенденції переходу до тиранії залишаються обмеженими. Окрім своїх зоряних якостей, монархії мають ще кілька гарних рис. Вони можуть зменшити розмір і паразитичний характер урядової бюрократії. Коли це потрібно, ухвалюють швидкі рішення. Відповідають древній людській потребі в батьківській (племінно-феодальній) ієрархії, у якій кожен знає своє місце. Варто знати своє місце, навіть якщо воно тимчасове. Дратує, якщо тебе тримають на місці всупереч твоїй волі. Тому я навчаю, що таке тиранія, найкращим можливим способом — на прикладі. Навіть якщо ви читатимете ці слова після найдовших минулих еонів, моя тиранія не буде забута. Це запевняє мій Золотий Шлях. Маючи моє послання, я сподіваюся, що ви будете напрочуд обережними стосовно влади, яку делегуєте будь-якому уряду.

Викрадені журнали

Лето з терплячою ретельністю готувався до зустрічі сам на сам із Сіоною. Вони мали побачитися вперше з того часу, як її відправили до школи Рибомовок у Фестивальному Місті. Лето сказав Монео, що стрінеться з нею в Малій Цитаделі, висотній вежі, збудованій у центральному Сар’єрі. Вибрав її, щоб забезпечити огляд старого, нового й місць посередині. Доріг до Малої Цитаделі не було. Гості прилітали туди ’топтерами. Лето потрапляв у те місце наче завдяки чарам.

На початку свого панування Лето власноруч за допомогою іксіанських машин прокопав таємний тунель під Сар’єром до вежі. Усю роботу виконав сам. За тих часів кілька диких піщаних хробаків ще мандрували пустелею. Він облицював тунель масивними плитами з розплавленого кременю, а в зовнішніх стінах розмістив численні бульбашки води, щоб відігнати хробаків. Тунель був розрахований на його максимальний зріст і розміри Королівського Повозу, які тоді він бачив лише у видіннях. Рано-вранці, ще до світанку того дня, коли він мав зустрітися з Сіоною, Лето спустився до крипти й наказав своїм вартівницям, щоб ніхто його не турбував. З’їхав на своєму повозі одним із темних спусків крипти, звідти потрапив у таємний портал і менше ніж за годину з’явився біля Малої Цитаделі.

Одною з його насолод було виходити самому на пісок. Без повозу. Пересуватися лише за допомогою свого тіла предчерва. Пісок дарував розкішні відчуття. Тепло його переходу крізь дюни при першому денному світлі здіймало пару, а пара змушувала продовжувати рух. Лето зупинився тільки тоді, коли побачив відносно суху заглибину приблизно за п’ять кілометрів від вежі. Він ліг у її центрі, хоч довкола була неприємна волога від роси,