Читати книгу - "Засвідчення"

Скелі були вкриті морськими блюдцями та морськими зірками, а на мілині була сотня озброєних колючками темних обрисів — морські їжаки, схожі на мініатюрні підводні міни. Він уже два дні нікого не бачив. Руки були зранені й боліли від веслування. Йому хотілося гарячої їжі, прийняти ванну, знайти якийсь дороговказ, що напевно повідав би йому, де саме він перебуває. Човен почав набирати води; скількись часу Керманич витратив, рятуючи його, більше боячись рухатися на найменшу відстань від берега, аніж сісти на мілину чи напоротися на щось зубчасте.

Скелі утворювали уривчасту лінію чи хребет на узбережжі, й навколо них було важко вести човен. Хвилі надто близько жбурляли його до скель, і він щосили, відчуваючи хрускіт у кістках, стримував ті напливи. Висунув весло, щоб од штовхнутися; спочатку воно сковзнуло, лише трохи зачепивши воду, і йому довелося спробувати ще раз, потім одчайдушно бахкати веслами, аж доки опинився на безпечній відстані від засмоктування й крутняви.

Потрібний був момент, щоб він усвідомив, чому його весла ковзають, чому не чути звичайного подрібненого хрускоту й тріскоту. Хтось поїдав морські блюдця й мідій. Скеля була майже гола, хіба що кілька водоростей. Він подивився у бінокль, побачив, що трохи далі кам’яна поверхня теж оголена, так само — ближче до берега, хіба що подекуди таки подибувалися бліді кружальця морських блюдець, що якось уникли здирання.

Жодного сліду вогню або житла тут поблизу, але хтось чи щось та годується ж ними. Якщо це людина, то це може виявитися будь-хто. Але все ж таки це щось більше, ніж було йому відомо ще вчора. Тріпотіння, неспокій, полегшення і певна нерішучість боролися в ньому. Якщо це людина, то, хоч би хто це був, вона побачила його човна. Він гадав, що причалить до берега, потім одгріб і поплив туди, куди прагнув, повертаючись на узбережжя тільки крізь одну протоку, заховану в іншій величезній скелі, із тих, що виросли в океані, аби утворювати негостинні острови.

Тоді човен набрав іще більше води, і Керманич збагнув, що витратить більшість часу на наведення ладу, а не на веслування, або потерпатиме через можливе затоплення, а не через веслування. І він повів човна ближче до берега, кинув кітвицю та перейшов убрід на маленький чорний піщаний пляж, укритий навислим гіллям дерев, де просидів, гаючи довжелезні хвилини. Це був його останній шанс. Він міг би полагодити човен. Міг би спробувати повернути назад, пошкутильгати узбережжям до Скелястої Затоки. Покінчити з цим, покінчити з цією ідеєю назавше. Так і залишити образ біологині у себе в голові, хай ніколи не з’являється перед ним живцем, а потім просто прийняти, що вона вирине у нього за спиною, виросте як із-під землі. Він замислився, що поробляє наразі його мати, де вона. Далі — спалах: Вітбі витягує руку зі стелажа, що врізається йому в бік, а Ґрейс стоїть біля дверей, чекаючи на директорку.

Він повернувся до човна, узяв усе, що могло стати в знадобі, запхав до рюкзака, у тому числі й рукопис Вітбі про теруар. Трохи зігнувшись під цією ваготою, повернув назад до лінії чорних скель, намагаючись сховатися в низці дерев. Невдовзі човен перетворився просто на спомин, на те, що колись існувало, але більш його немає.

Того вечора він знову побачив огні у небі, все ще далекі, але вже ближчі. Йому здалося, ніби він чує звук корабельного двигуна, але вогні згасли, звук зник, а він сам заснув під шурхіт і шепіт буруна.

У сутінках нового дня Джон побачив якийсь рух на скелях і спрямував туди бінокль. Він хотів повірити, що вловив біологиню, що впізнав її сильвету на тлі зношеного неба, її рухи — але ж він бачив її тільки ув’язненою. Інертною. Деактивованою. Інакшою.

Уперше він загубив її майже відразу, дивлячись зі своєї вершини, з далини, стоячи між скель і не знаючи, чи то вона повернулася, а чи пішла десь далі. Скелі та її обриси розпливалися, а потім запала ніч. Він чекав на появу світла чи вогню, але нічого не побачив. Якщо це біологиня, то вона достеменно займається виживанням.

Минув іще день, і він нічого не побачив, окрім чайок і лисиці-чорнобурки, яка різко спинилася, побачивши його, а потім немовби розчинилася в тумані, що надто довго тягнувся і все огортав. Його бентежило, що будь-хто, кого він побачив, уже міг зникнути, що це не форпост, а просто ще один пункт на довшому шляху. Він з’їв іще одну бляшанку бобів, трохи відпив із фляжки. Скоцюрбився, тремтячи, у своєму глибокому сховку. Він знову вичерпав запас свого лісового мистецтва, краще призвичаєний до об’їзних доріг і спостереження по містечках, аніж до життя на лоні природи. Йому подумалося, що, напевно, він схуд фунтів на п’ять. Він глибоко вдихав кедровий аромат, а ще вживав кожне зелене, живе створіння як тимчасову протиотруту.

Та постать знову вийшла в сутінках, повзучи й перестрибуючи через зубці чорної скелі, зі спритністю, недосяжною для Джона. Коли він ідентифікував її в бінокль як біологиню, серце у нього аж підскочило, кров забурхала, а волосинки на руках стали сторч. Його заполонив потік емоцій, і він утер сльозини — чи полегшення, а чи й чогось глибшого? Він так довго існував сам у собі, що тепер не був певен. Але він негайно оговтався. Знав-бо: якщо вона повернеться на берег, то зникне у незайманому лісі. Джонові не припали до душі його мізерні шанси вистежити її там, у пущі.

Якщо вона побачить, що він повзе до неї скелею, а Джон не матиме шансу їй протистояти, то біологиня просто прослизне у нього між пальцями, і він більш ніколи її не побачить. Це теж було йому відомо.

Почав прибувати приплив. Світло було тьмяне, одноманітне й сіре. Знову. Вітер посвіжішав. У відкритому морі не було жодного знаку людського буття, окрім злетів і падінь постаті біологині, й глибокої вени чорного диму, що стелився небом із якогось корабля, котрий вийшов у море в такій далечині, що бінокль його не вловлював.

Він чекав, коли ж вона з’явиться напівдорозі, роздумуючи, чи не втратила вона природну обережність, бо її надто легко можна було підрізати. Потім побрався уздовж хребта іншої скелі, згорбившись, стараючись, щоб його сильвети не було видно на обрію, хоча й буде обрамлений лісом, а