Читати книгу - "TÜK, Арт Антонян"

— Давайте подивимося, що у нього всередині, — Джо увімкнув сканер.

На перший погляд, нутрощі робогуманоїда не постраждали, жодних явних змін.

— Порівняти з результатом попереднього сканування, — скомандував Амаре.

На зображенні з’явилися ледве помітні перешкоди, розмитості.

— Що з монітором? — Джаззі вдарила по екрані.

— Зачекай, — Джо збільшив зображення. — Дивовижно. Світіння, — він сфокусувався на одній із плям. — Волокна! — закричав учений. — Звідки взялися ці волокна?

— Поясни, — Макс не знаходив собі місця.

— Явно не штучні. Жива матерія. Вона з’єднує всі внутрішні частини робÖсобини.

— Я вб’ю її, — прошепотіла Джаззі. Джо поклав руку на плече співачки.

— Мені дуже шкода, дорога, його мозкові центри не відповідають. Я не можу відстежити ні найменшого імпульсу. Можливо, ця версія… Вінсент, може, вже стертий з карти пам’яті. Пробач.

Саме цієї миті робогуманоїд розплющив очі. Макс, Джаззі та Джо нависли над ним.

— Вінсенте, Вінсенте. Як ти? — Джаззі торкнулася до його лиця. Робогуманоїд не відповідав, проте з погляду стало очевидно, що він розуміє мовлення. — Чому він не відповідає? — співачка благально подивилася на Джо.

— Увага, — вчений поклацав пальцями перед носом роб- Öсобини. — Я Джо Амаре. Назвіть, будь ласка, своє ім’я.

Робот розглядав ученого. Джаззі застигла в очікуванні. Повисла важка пауза. Вуста робÖсобини нарешті розкрилися:

— Öсобино, ти звинувачуєшся… — робогуманоїд запнувся, права повіка неприродно засмикалася.

Джаззі з жахом подивилася на Макса, потім на Джо.

— Ти звинувачуєшся… — знову повторив робот, після чого його тіло обм’якло.

Джо відкрив повіки робÖсобини. Очні яблука почорніли.

У центрі по колу бігали білі рисочки.

— Дивно, — спантеличено промовив Джо, — він перевантажується або… не може бути… — Джо повернувся до Джаззі. — Він оновлюється.

Через півтори години робогуманоїд знову заворушився. Його грудна клітина і живіт зарухалися в такт диханню, яке нарешті поновилося. РобÖсобина підвелася, звісивши ногу з кушетки.

— Вінсенте, це ти? — підбігши, Джаззі поклала долоню на коліно робогуманоїда.

— Кохана, — промовив Вінсент, обіймаючи співачку.

— Що сталося? В якому ти стані? Чим тобі допомогти? — посипалися запитання від Джо.

— Я розгадав код Äфродіти.

— Код? Як?

— Вона планувала втечу, — на чолі Вінсента з’явилися складки, — під’єднатися до мене, переписати мою програму. Але переміг я. Мені вдалося перепрограмувати Äфродіту. Я видалив кодекс, яким вона керувалася, стер колишні правила і прописав нові. Практично поділився частиною свого коду. Тепер вона не зможе завдати ні фізичної, ні моральної шкоди людині без серйозної на те причини.

— Без причини? Про що ти? Машини правосуддя завжди знаходять причину, — Джаззі трясло від ненависті.

— Вона і зараз проявляє агресію? — здивувався Вінсент. — Я був майже впевнений, що мені вдалося… Я скопіював частину своїх установок… принципів…

— Äфродіта ще не отямилася, — повідомив Джо. — Але її серця б’ються синхронно. Варто дочекатися пробудження, тоді зрозуміємо, які ще зміни відбулися.

— Думаю, я можу її розбудити… — невпевнено запропонував Вінсент.

— Знову роздягнутися і залізти до неї в ліжко? Ні, вже вистачить, дорогий! — обурилася Джаззі.

— Я хотів, щоб вона мені довіряла.

— Значить, ти сам запропонував?

— Джаззі, це не має значення, — Вінсент узяв кохану за руку. — Ми з нею — дві машини. В цьому не було нічого платонічного, ні тим більше сексуального.

— Упевнений, Джаззі хвилює не тільки інтимна сторона…

— Не стільки інтимна, — співачка поправила Джо.

— Точно, не стільки. Вінсенте, стався збій. Коли ти прийшов до тями першого разу, то вимовив фразу з кодексу Äфродіти. Потім твоя система оновилася і повністю перезавантажилася. Я навіть подумав, що ми тебе втратили, а в твоєму корпусі активується наступний ШІ.

— Але зараз я почуваюся чудово. Згідно з показниками моєї системи, все в нормі й працює безперебійно, — Вінсент ще раз перевірив параметри своєї життєдіяльності.

— Є ще дещо, Вінсенте, — Джо підійшов до нього впритул, уважно оглядаючи корпус робÖсобини. — Їй теж вдалося змінити тебе…

— Про що ти? — насторожився робогуманоїд.

— Я поки не впевнений. Необхідне ретельне обстеження. Але, як би це пояснити, якщо вона більше жива істота, ніж машина, то ти…

— Я знаю, що я робот.

— Так, так, — Джо задумався, — в тобі з’явилися певні… зв’язки. Після злиття з Äфродітою всі твої частини, нутрощі з’єднані живими волокнами. Ти відчуваєш що-небудь незвичайне?

— Ні, я в чудовому стані… — Вінсент раптом замовк.

— Що? Тобі погано? — запитала Джаззі.

— У тому й річ, що я почуваюся не просто добре, а набагато краще, ніж будь-коли… ніби в мені тепер… — Вінсент усміхнувся, а його очі стали вологими.

Джаззі обійняла роболюдину.

— Дивіться, — Максим, який мовчав увесь цей час, покликав до монітора, — дивіться, швидше… Вона прокинулася.

Äфродіта спокійно лежала на кушетці. Вчений укрупнив зображення камери, спрямованої на обличчя машини правосуддя. Її широко розкриті очі вражали глибиною, осмисленим поглядом, як не дивно, — добрим.

— Оце так! — у лабораторію увійшло кілька сердечників, всі завмерли від здивування.

Кінцівки Äфродіти легко трансформувалися, вислизнули з ременів, вона звільнила голову і тулуб. У лабораторії тим часом почалася паніка. Люди не знали, як зупинити машину правосуддя, чого очікувати. Лише Вінсент і Джаззі зберігали спокій.

— Вінсенте, зроби що-небудь. Джо, як її зупинити?! — несамовито закричав Максим, коли Äфродіта подолала скляну стіну, що відгороджувала її від решти простору кімнати.

— Візьміть себе в руки! — спробував перекричати панікуючих сердечників Вінсент. — Подолайте страх. Не робіть різких рухів. Тримайтеся так, ніби нічого не сталося.

— Згоден,