Читати книгу - "Ярослав, Ольга Вільна"

Ярослав мовчав. Батько, такий завжди далекий і незрозумілий, зараз сидів перед ним. Простий і близький.

– Ярослав, ти мій старший син. Моя гордість і моя найбільша втіха, – слова, які Ярослав мріяв почути усе своє дитинство. На які він очікував, але які чомусь не приносили зараз жодної радості, тільки гіркоту і підлі сльози в куточках очей. – Я жодної миті не переставав любити тебе, хвилюватись за тебе, переживати за твоє майбутнє. Я був би радий знати про твої мрії і очікування, про твої досягнення. Не зі звітів, хоча ти навіть не уявляєш наскільки батькові приємно чути про чергові перемоги дитини від інших людей, але від тебе. Бути спроможним допомогти тобі, дати пораду чи просто відповісти на звичайне питання. Понад усе мене дратує той факт, що наші відносини частіше зводяться до спілкування князя і його спадкоємця. Що в нас обох бракує часу на прості розмови ні про що. І найбільше мене тепер лякає те, що те, чого прагну я, тобі мабуть уже не потрібне.

Ярослав не міг витиснути з себе жодного слова. Він докладав стількох зусиль, аби почути батькове визнання. Але тепер все сказане видавалось недоречним. Він допустився стількох помилок! Стільки людей загинуло через нього, навіть його батькові довелось викликати лікаря! Найменше він очікував почути зараз про те, який він молодець.

– Гаразд, – втомлене завершення. Князь ще трохи помовчав, очікуючи на якусь відповідь, та зрештою спокійно продовжив. – Тобі потрібно відпочивати і набиратись сил. Зараз близько десятої, але як ти вже прокинувся, можливо замовити вечерю? Полян особливо наголошував на легких, але частих прийомах їжі.

Ярослав задумливо хитнув головою. Він не був певний, що справді хоче їсти. Але сама по собі ідея видавалась непоганою.

– Я багатьох підвів, зрештою. Чи не так? – тихо видавив із себе, відводячи погляд від батька. Усі його слова тепер не мали жодного сенсу. – Я просто не знаю, що я маю зараз робити.

– О! – Князь раптом підвівся з крісла і підійшов ближче до Ярослава. – Юначе, ми знову не чуємо один одного?

– Я втік, втрапив у халепу, втягнув випадкову дівчину в полювання на княжича. Мало не став злочинцем і не вкрав автомобіль, – він міг би годинами перераховувати очевидні речі. – Я справді хотів піти на цю виставку. І цей дурний план із втечею…

– Який зберіг тобі життя і дав можливість повернутись до дому. – От тепер голос батька звучав твердо. – Ярослав, в тому, що сталось, немає твоєї вини.

– Я втратив печатку.

– Вона вже на шляху до Києва. Її знайшли під час розслідування вибуху. І тобі ще вислуховувати бурмотіння Любозара. Він вижив. І здається ще більше зненавидів москвичів загалом, і Москву особливо. Принаймні перше, про що він запитав, коли прийшов до тями, чи це місто нарешті спалили?

Хлопець посміхнувся. І раптом здивовано кліпнув очима, нарешті звертаючи увагу на обличчя батька.

– Він вцілів? Ще хтось?

– Боголюбов із дружини і Орогост із твого супроводу. Олег загинув, – князь задумливо розтріпав відросле волосся свого сина. – Перш ніж ти почнеш картати себе, маєш усвідомити простий факт. Їх служба завжди мала ризики, які вони усвідомлювали і приймали. Юначе, ви не просто молода людина, ви спадкоємець Київської Русі. Ваші рішення чим далі, тим більші і глобальніші матимуть наслідки. І вам не завжди вдаватиметься втікати від цього перевдягненим в інший одяг. Хоча мушу зізнатись, такий вчинок був абсолютно мною непередбачений. – Всміхнувся. І з посмішкою переклав руку на плече Ярослава. – Незалежно від цього, твої рішення були правильні. Ти зумів повернутись, і ти зумів захистити випадкових попутників. Це головне. Все інше ми зуміємо подолати.

– Гаразд, – Ярослав не був певен, що батькові слова його заспокоїли. Він все ще переварював сказане, намагався осмислити. І те, що князь начебто пишався ним, а не вважав телепнем. І те, що його дії не були аж надто критично невірними. Світ, у якому він жив увесь цей час зумів перевернутись за кілька днів. Налякав. Спантеличив. І змусив переглянути власні позицію і думки.

Батько тим часом спокійно за ним спостерігав, сидячи поруч.

– А що з Романою? – раптом запитав. Дівчина стала невід’ємною частиною його нового світосприйняття. Спершу йому здавалось, що він рятував її, бо це був обов’язок княжича. А тепер – що це вона рятувала його. – Вона мені не дівчина, чесно.

– Так. І на мене ще очікує зустріч із нею, аби принести офіційні вибачення за недоречне припущення. – Владислав удавано зітхнув. І знову посміхнувся. – Вона отримала необхідне лікування, кімнату і особисту охорону на час розслідування. Костянтин дуже ввічливо з нею поспілкувався і навіть переповнився певною повагою. Тож єдине, що їй загрожує, посилена увага з боку офіцерів служби безпеки.

Ярослав пригадав основну мрію цієї дівчини. І також посміхнувся. Здається, раніше ніж Романа це усвідомить, її майбутнє вирішиться найкращим для неї чином.

«Звісно, якщо вона не передумає після всього, що сталось».

– Щодо розслідування? – наступне питання. – Я зможу приєднатись до нього?

Князь спохмурнів і навіть трохи відсунувся, обмірковуючи відповідь. Ярослав уважно слідкував за мімікою батька, яку той особливо не приховував. І це було також для нього новим досвідом.

– На ранок запланована зустріч у форматі відеоконференції, через захищений канал зв’язку, – чоловік уважно глянув на сина. – Я б хотів, аби ти зараз відпочивав. Стрес, поранення – додаткові навантаження для тебе протипоказані. Але якщо ти справді цього хочеш, можеш приєднатися будь-якої миті.

– Я хочу бути присутнім, – твердо. Цей напад відібрав життя його людей, і він хотів знати, хто стояв за ним. Знайти і покарати винних – не тільки його обов’язок як княжича. Але це було також його завданням, як людини.

– Я тебе почув, – хитнув головою і нарешті підвівся. – Тоді Нестор розбудить і допоможе тобі підготуватися до конференції. А поки дочекайся на пізню вечерю, я пам’ятаю про неї, і лягай спати далі. Всі думки – на завтра.