Читати книгу - "He відпускай мене"

Коли ми нарешті розімкнули обійми, він пробурмотів:

— Мені дуже шкода, Кет.

Тоді засміявся тремтячим голосом і додав:

— Добре, хоч корів на полі не було. Всіх би перелякав.

Я бачила, як він старається запевнити мене, що тепер все в порядку, але його груди досі здіймались, а ноги тремтіли. Ми повернулися разом до машини, намагаючись не послизнутись.

— Ти смердиш коров’ячим лайном, — нарешті мовила я.

— О Боже, Кет. Як мені це пояснити? Нам доведеться прослизнути через чорний вхід.

— Тобі все одно доведеться підписатись.

— О Боже, — сказав він і знову засміявся.

Я знайшла в машині якісь шмати, і ми абияк повитирали лайно. Але коли я шукала ганчір’я, то вийняла з багажника спортивну сумку з малюнками тварин, і коли ми рушили, я зауважила, що Томмі взяв її з собою досередини.

Ми їхали мовчки, а сумка лежала в нього на колінах. Я чекала, що він скаже щось про малюнки. Думала, що в ньому наростає новий припадок люті, що він зараз викине малюнки через вікно. Але він тримав сумку обома руками, немов оберігаючи, і дивився на темну дорогу, що розгорталась перед нами. Після тривалої мовчанки він сказав:

— Мені дуже прикро через те, що сталося, Кет. Чесно. Я справжній ідіот.

А тоді запитав:

— Про що ти думаєш, Кет?

Я відповіла:

— Я думала про давні часи в Гейлшемі, коли ти отак бісився, а ми не могли цього зрозуміти. Не могли зрозуміти, чому з тобою таке траплялось. І в мене з’явилася ідея, просто думка. Я подумала, що, може, з тобою це траплялось, тому що на якомусь рівні ти завжди знав.

Томмі подумав, а тоді похитав головою.

— Навряд чи, Кет. Ні, це просто я такий. Страшенний ідіот. У цьому вся справа.

А тоді він засміявся і сказав:

— Але це цікава ідея. Може, я і знав, десь глибоко в душі. Щось таке, чого ви всі не знали.

Розділ двадцять третій

Впродовж наступного тижня все начебто було так само. Одначе я не сподівалась, що все так і триватиме, і вже з початку жовтня справді почала помічати невеликі зміни. Наприклад, хоча Томмі продовжував малювати своїх тварин, він почав таїтися з ними в моїй присутності. Не те щоб ми знову повернулися до того часу, коли я тільки стала його опікуном і все пережите в Котеджах і далі над нами нависало. Просто здавалось, що він думав над цим і вирішив: що продовжуватиме малювати тварин, коли матиме на це настрій, але якщо прийду я, він перестане малювати і заховає малюнки. Мене це не те щоб образило. Насправді з багатьох кутів зору це стало навіть полегшенням: якби ті тварини дивились нам в обличчя, поки ми проводимо час разом, це тільки б дужче нас бентежило.

Однак інші зміни виявились для мене неприємнішими. Я не стверджую, що часом нам таки не вдавалось добре проводити час у нього в кімнаті. Час від часу ми навіть займались сексом. Однак я дедалі частіше помічала, що Томмі тяжіє до того, щоб ідентифікувати себе з іншими донорами центру. Якщо ми, наприклад, пригадували давніх гейлшемських знайомих, він рано чи пізно зводив розмову до своїх теперішніх друзів-донорів, які, можливо, робили або казали щось схоже до того, що ми з ним згадували. Зокрема, одного разу я приїхала до Кінґсфілда після довгої подорожі і вийшла з машини. Площа нагадала мені той день, коли ми з Рут приїхали до центру перед мандрівкою до човна. Стояв хмарний осінній вечір, і навколо не було нікого, крім групи донорів, які зібрались під навісом будинку відпочинку. Я бачила з ними Томмі — він стояв, спершись плечем на стовп, — і слухав донора, який сидів, скоцюрбившись на східцях перед входом. Я рушила в їхньому напрямку, тоді зупинилась і зачекала на відкритому місці, під сірим небом. Але Томмі, хоча й бачив мене, продовжував слухати свого друга, аж поки всі вони не вибухнули реготом. І навіть після цього він слухав і усміхався. Згодом він стверджував, що подавав мені знаки, аби я підійшла, але якщо це й правда, то знаки ці були не надто очевидні. Я зауважила тільки, як він неокреслено усміхнувся в моєму напрямку, а потім знову слухав розповідь свого друга. Гаразд, він просто чимось займався, і вже за хвилину чи дві таки підійшов, і ми вдвох піднялись до його кімнати. Але все це значно відрізнялося від того, як у нас із ним було раніше. І річ не тільки в тому, що він змусив мене чекати на нього на Площі. Проти цього я не мала б нічого. Я радше того дня вперше відчула з його боку щось близьке до образи на мене, і навіть коли ми піднялися до його кімнати, атмосфера між нами панувала не найкраща.

Якщо чесно, я могла докластися до такого становища не меншою мірою, ніж він. Тому що, спостерігаючи за тим, як донори сміються і розмовляють, я неочікувано відчула всередині поколювання. У тому, як вони стояли чітким напівколом, у їхніх позах, таких нарочито розслаблених, чи то сиділи вони, чи були випростані, у намаганні заявити всьому світові, як вони насолоджуються товариством одне одного, було щось, що пригадало мені, як наша маленька компанія проводила час у павільйоні. Як я сказала, це порівняння зачепило щось у моїй душі, тож, можливо, коли ми піднялися до кімнати, я так само почувалась ображеною, як і він.

Такий же приступ образи я переживала щоразу, коли він казав мені, що я чогось не розумію, адже поки що не стала донором. Але окрім одного конкретного випадку, про який я зараз розповім, все обмежувалось легким поколюванням. Зазвичай він говорив мені такі речі напівжартома, мало не ніжно. І навіть якщо іноді емоції ставали різкішими — наприклад, як тоді, коли він сказав, щоб я не носила його брудну білизну до пральні, тому що він сам може з цим впоратись — навряд чи це можна було назвати сваркою. Того разу я запитала:

— Яка різниця, хто з нас знесе донизу рушники? Я все одно туди йду.

Він просто похитав головою і сказав:

— Слухай, Кет, я сам буду вирішувати свої справи. Якби ти була донором, ти б зрозуміла.

Гаразд, це таки зачіпало, однак такі речі я могла досить легко відпустити. Проте