Читати книгу - "Останній спадок"

«Кляті америкоси киданули мене!»

За мить із будинку вийшов іще один кремезний чоловік, і я закляк. У жовтавому світлі вуличного ліхтаря, глибоко затягуючись цигарковим димом і спокійно вглядаючись у сутінки, стояв… Марко. Зо дві хвилини простовбичивши так, він розвернувся та зайшов у дім.

14

— Куди квапишся, друже?!

Здоровило в чорній футболці, мішкуватих штанях і з товстезним ланцюгом на кисті правої руки застережливо насупився, усією своєю масою затуляючи вихід із будинку. Зачувши від мене різкий запах алкоголю, чоловік іще більше розправив плечі, проте силуваної усмішки з обличчя не стер.

— Вау, — демонстративно помахав рукою перед носом він, — та від тебе шлейф, як від Полтви[88]. Краще піди ляж, відпочинь.

Глузливі слова Богдана — саме так до нього зверталися свої — вмастили достатнього ляпаса, аби гнів обріс самовпевненістю.

— Відступися з дороги! — вигукнув тремтячими губами.

Беркутівець не ворухнув жодним м’язом, і я спробував обійти його, відштовхнувши плечем, але той, утричі більший за мене, вистояв. Здивовано кліпаючи очима, він штовхнув мене у відповідь, від чого я відлетів убік і, перечепившись через стос довгих дощок, упав долілиць. Штовханина протривала всього секунду, а я незчувся, як ліг долілиць.

«Сука!»

Не відчуваючи болю, намацав під оком легкий поріз, з якого тонкою цівкою зацебеніла тепла кров. Шкіра завібрувала, мов під анестезією. «Вб’ю гада!» Рукою намацав поряд на підлозі невелику, метрової довжини, дошку й ухопився за неї як за єдину надію на порятунок.

«Придурок! Я попереджав!»

Одним рухом я скочив на рівні й зацідив бугаєві дошкою по обличчі. Захищаючись, Богдан викинув руки, і перший удар поцілив йому в ліве передпліччя. Чоловік завив від болю, але, тримаючись за забиту руку, шарпнувся вперед, аби всім корпусом збити мене з ніг. Потужності ривка беркутівцеві не вистачило, аби й на мить узяти ситуацію під контроль — щойно той наблизився, я щосили вгатив його по лівому передпліччі. Ще раз завивши, він обхопив моє тіло за таз і стиснув так міцно, що я почув хрускіт своїх кісток. Адреналін теліпав моїм серцем, як непотребом у порожньому мішку, і я вже не тямив, що роблю. Тож, коли, випручуючись із залізних обіймів здорованя, великим пальцем лівої руки налапав м’яку вологу кульку ока, щосили встромив його вглиб. Здоровань умить відпустив мене і, вхопившись за обличчя, відстрибнув. Та мене вже було не спинити. Дошка злетіла вгору й важко опустилася на голову мого супротивника. А потім іще раз і ще. Рука перетворилася на продовження імпровізованої зброї, на кожному ударі я відчував десь під ребрами легенький лоскіт насолоди, наче від ковтка свіжого повітря після кількаденного ув’язнення в затхлій кімнаті. Я бив, доки не пролунав огидний хрускіт, а кисть охоронця не вигнулася неприродно назовні.

— ЗДОХНИ! — волав я знавісніло.

Іще удар — і половина дошки відскочила від Богдана, полетівши кудись за його спину. З уламка, що залишився в моїй руці, звисав, зачепившись за грубу гостру скалку, клапоть шкіри. Бекрутівець притискав понівечену руку до грудей і мовчки кривився в болісній гримасі. Здавалося, усім своїм виглядом він випрохував прощення.

Неспроможний погамувати шал справедливого гніву, я підхопив із підлоги іншу дошку та поцілив новим, дужчим ударом по незахищеній голові здорованя. Шкіра на лисині в того тріснула й залляла його червоною барвою.

— Ключі! — прохрипів я, простягаючи до поверженного ворога вільну руку.

Цілою рукою беркутівець слухняно сягнув до кишені й витяг звідти круглу металеву зв’язку. Та мені було мало. Я ненавидів його. Палав бажанням убити, позбавити життя, на яке він не заслуговував. Тож я завдав нового удару. А потім іще одного. І ще одного. Бив знову й знову, доки перенісся охоронця не ввалилося, ніс змістився аж на губи, а сам він не знепритомнів. Що, як не помер? Треба добити його! Треба зупинити їх усіх!

— Що там коїться? — з дальньої кімнати пролунав налитий металом голос.

І коли я вже замахнувся для останнього удару, хтось дужий ухопив мене ззаду за руку і, видерши закривавлену дошку, сильним ударом вгатив мені по тімені. Перед очима попливло, я зашпортнувся за Богданові ноги й упав поруч нього на підлогу. Наді мною навис іще один тупоголовий беркутівець у футболці хакі. Новоприбулий із жахом вирячився на свого розпластаного на підлозі напарника. Скориставшись цим, я щосили шпурнув затиснуту в лівій руці зв’язку ключів, поціливши йому в щелепу.

— Сука-а-а!! — ревнув той, затуляючись долонею та витираючи кров із прокушеного язика.

— Відчепіться від мене!!!

Я вже був на ногах і, розмахуючи рукою зі своєю металевою зброєю, підступав до нового нападника. Хтозна-як, але на другому кроці я усвідомив, що опинився в оточенні ще двох дужих чоловіків, цього разу з пістолетами в руках. Чорні макарови, такі самі, як у Максима Підгірського! Один цілився мені просто в голову, другий — у груди, і кожен — після погляду на Богдана — тремтів від жаги помститися за товариша.

Вони боялися мене. Я чітко міг розгледіти їхній страх в очах. Вони мов дивилися на відчайдушного звіра, який от-от мав або загинути, або вижити.

— Досить! — гаркнув Ґреґор Бойд, вийшовши з вітальні.

Голос американця розбудив у мені єдину думку, що трималась у захмеленій голові.

— Ви мені БРЕ-ХА-ЛИ! Це тільки вистава, так?!

Доки охоронці тримали мене на мушці, Бойд пильним поглядом вивчав із голови до п’ят, ненадовго зупиняючись на божевільних очах і, вочевидь, вирішуючи, як учинити з неконтрольованим заручником. «Ну ж бо, накажи вбити мене! Ти ж цього хочеш, паскудо!»

— Відпустіть його.

Бойд кивнув охоронцям, однак осягнути зміст наказу тим не вдалося: поглипуючи на тіло Богдана, зброї вони не відводили.

— Я сказав «пустіть», — крізь зуби процідив американець.

Коли врешті беркутівці скорилися та опустили пістолети, Бойд відвернувся й витяг із кишені телефон.

«Дошка мені знадобиться», — подумав я, хапаючи її перед тим, як вибігти з будинку на вечірнє подвір’я. Попри те, що в мене й досі крутилася голова й терпли кінцівки, я спробував мислити. Марко! Він у них. Мабуть, його тримали й допитувати так само, як і мене. А що, як Маркові також показали всі ті новини й переконали в моїй винуватості? Чоловік проїхав півкраїни, аби просто підтримати мене, а вляпався в багно, з якого не вилізти. Та нехай — ось зараз я побалакаю з ним, усе залагоджу, і ми заберемося звідси.

«На позиції. Ціль вийшла з