Читати книгу - "Її величність кішка"

То він не через мене переймається, а через мій нашийник.

Аж тут наш потік люб’язностей з нагоди щасливого возз’єднання нагло обриває Шампольйонів крик:

— Тривога! Пацюки!

Ото вже причепились, як ті реп’яхи!

— Підняти місток! Віддати швартови! Підняти грот! — горлає Наталі.

Дванадцятеро людей, ніби тільки цього й чекали, квапливо виконують накази моєї служниці; здається, Наталі на цьому кораблі як риба у воді.

Вона стає біля стерна. Скупчившись на кормі, ми пильнуємо ворожий наступ. Небавом помічаємо хвилю сірих кульок, що котиться просто на нас.

Грізна Тамерланова орда.

Я вкотре зачарована цією нищівною і, здавалося б, непереборною армією. Тут над пацюками випурхують сотні голубів — «повітряні союзники». Мабуть, вони їх і привели.

Кляті пернаті щури.

Голуби бомбардують вітрильник липучим послідом. Один такий снаряд влучає мені в плече — я притьмом ховаюся, щоб це відчистити. На мій подив, та зелена субстанція неймовірно клейка: доводиться вискубти жмутик шерсті.

Шампольйон кричить по-соколиному, але це вже не спрацьовує. Тоді папуга наслідує крик іншого птаха.

Дивно, але цей поклик не відстрашує голубів, зате приваблює інших птахів — до нас летять мартини.

Поява цих великих білих птахів із довгими гострими дзьобами збиває голубине військо з пантелику.

— Здається, ми маємо нових союзників, — нявчу я Шампольйонові.

Тим часом зграйка голубів, оговтавшись від подиву й користаючи з кількісної переваги, рветься до бою — налітає на поодиноких мартинів, цюкаючи їх гострими дзьобиками.

У небі теж свої закони.

На наших очах розгортається битва між мартинами й голубами. Другі моторніші за вайлуватих мартинів. Противники б’ються зі змінним успіхом. Це мішанина крил, пазурів і дзьобів.

Та морські птахи мають суттєву перевагу: вище злітають і низько спускаються — аж до самої води. Вайлуваті голуби на таке не спроможні.

Мартини — віртуози мертвої петлі, стрімких поворотів і небезпечного польоту просто над водою. Знай бавлячись із хвилями, вони заманюють голубів якнайдалі від берега.

Відплиття забирає у нас силу часу, дарма що вітрила підняті й напнуті, — судно важке й чималеньке. Та й вітер дме з моря до землі.

Найрішучіші гризуни наважуються — пан або пропав — ризикнути: стрибають у воду, щоб узяти корабель на абордаж. Декотрі вправні плавці вже лізуть на борт вітрильника…

Вперше бачу таких затятих істот. Тамерлан зробив з них справжніх шаленців, які не поступаються релігійним фанатикам. Вони бездумно важать життям — аби лише прислужитися своєму королю.

Декілька ледь живих відчайдухів таки видираються на палубу Ми налітаємо на зухвальців — разом зі свиньми та собаками.

Анджело кидається до найдрібнішого і найслабшого гризуна. Напав би на більшого — я б раділа дужче. Я вибираю здорованя з кроля завбільшки — для науки, хай бере приклад. Але син навіть не погляне у мій бік — так завзято б’ється з жалюгідним супротивником, дарма що той уже не ворухнеться.

Щури й далі видираються на палубу, та ми заввиграшки даємо відсіч цим дрібнішим гризунам.

Як ми кінчаємо останнього сміливця — пацюки за бортом вже не мають сили дертися на палубу.

Ставши на задні лапи, я схиляюся над кормою — аж тут, здається, бачу на щурячих спинах знайомий білий силует.

— Я ТУТ, ТАМЕРЛАНЕ! — нявчу на всю горлянку.

Не знаю, чи він розуміє слова, але сенс розуміє точно. Потім я несамовито волаю — так зазвичай сповіщаю самців про тічку й милостиво дозволяю вшанувати мене спарюванням.

Навкруги лунко розлягається громовий крик. Мій переможний крик.

Мені пронизливо вторує Анджело.

За ним — всі коти.

З цим хоровим навчанням нарешті спадає накопичена після від’їзду з Лебединого озера напруга.

— ННННЯАААААААААААААВВВ!

«Остання надія» набирає швидкість. Щурам нас вже не наздогнати. Нарешті можна перевести дух: мартини захистили нас від голубів, а море — від пацюків.

— Бачила, який я дужий, мамо? Ми ще покажемо їм, правда?

Замість відповіді я відвертаюся і йду до своєї служниці Наталі — та й досі біля стерна. Я вдивляюся в обрій і питаю про те, що хвилює мене найдужче:

— Куди тепер?

— Пропоную плисти до острова Мон-Сен-Мішель. Цей острів легко захищати — через високі прямовисні скелі.

— Ні, це занадто близько, — озивається з-за спини Роман. — Та й під час відпливу до острова легко дістатися.

— Ні-ні, ризикувати не можна! — вигукує Есмеральда.

— Тоді можна змінити материк! Взяти курс на Нормандські острови.

— Думаю, нам треба ще далі, — всміхається Роман.

— Куди ж? До Англії?

— Ні, пацюки можуть проповзти тунелем під Ла-Маншем.

Вітрильник стрімко розтинає хвилі. Над нами з криком ширяють мартини.

— Я знаю, куди ми попливемо, — нявчу я.

Всі повертаються до мене.

— …у Нью-Йорк.

Я даю їм час усвідомити почуте.

— Нью-Йорк? Ти хочеш дійти до Америки на цьому трищогловому вітрильнику? — дивується Наталі. — Це ж так далеко!

Я не дуже розумію, що значить те її «далеко».

— Тільки там нас не дістане Тамерлан. Не забуваймо, що нью-йоркські вчені винайшли потужний засіб проти гризунів — а це гарантія безпеки. Якщо я правильно зрозуміла Філіпа Сарфаті, Нью-Йорк — чи не єдине місто в світі, де не лишилось жодного щура.

— Бастет має рацію, — озивається Роман. — У Європі не сховатися від ворогів. Як гадаєш, Наталі, ми зможемо перетнути Атлантичний океан?

Відгорнувши з очей пасмо чорного волосся, моя служниця запалює цигарку й довго затягується, перш ніж видихнути дим. Здається, це допомагає їй зосередитися.

— Я плавала на кораблях завдовжки щонайбільше 12 метрів — і то тільки у Середземному морі.

— То ми можемо розбитися? — долучається до дискусії Піфагор.

Не чекаючи відповіді Наталі, озиваюсь я:

— Не швидше ніж помремо від пацюків і голубів, які їм допомагають.

Згідливо кивнувши головою, Наталі повертається до стерна.

— От і чудово: я завжди мріяв побачити Америку, — шепоче мені на вухо Піфагор.

— Чому?

— У Північній Америці — найбільше котів у світі: 100 мільйонів проти 10 мільйонів у Франції. Вичитав це в енциклопедії.

Цікаво. Мені вже кортить побачити тих 100 мільйонів щасливців, які живуть у країні з панацеєю проти щурів.

Вітрильник із хлюпотом розтинає хвилі. Бадьорий вітерець куйовдить моє хутро. Я відчуваю: старий світ, що його невблаганно підточують щури, залишається позаду. Ой, несолодко ж буде вцілілим котам, свиням, собакам і людям!

Однак даруйте: я не можу рятувати всіх нараз.

До мене підлітає Шампольйон. Згорнувши й розпушивши чубчика, він урочисто промовляє:

— Тут доречні слова Лафонтена: «У всякій справі думай про фінал».

74. Жан де Лафонтен

Жан де Лафонтен народився 1621 року в селищі Шато-Тьєррі, що на північному сході від Парижа. Писати почав ще юнаком: казки,