Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
- Що тобі, хлопче? Болить тебе що?
Хлопець держав обома руками за живіт і, трясучися, мов у пропасниці, вибовтнув: «Болить».
Лікар почав оглядати його занепокоєно. Всіх погляди звернулися на нього, а Івоніка закаменів на місці. Побілів, і його очі заблищали.
Нараз зігнувся лікар до ніг хлопця, позістаючи в тій позиції кілька секунд. На білих вовняних шароварах хлопцевих відкрив він кілька крапельок крові. Як лід зимна думка майнула йому блискавкою через голову. Він випростався знов.
- Із чого се в тебе? - спитав, вказуючи на криваві плями.
- З… з… зайця…- відповів сей невиразно, трясучися, як переділе, на цілім тілі.
- З зайця? - сказав лікар, обмінявшись блискавкою поглядом із суддею.
- Але пляма ще свіжа! Коли ти застрілив зайця? Тишина.
- Се ще здавна...
Суддя оглянув криваві плями.
Люди замовкли, і майже чутно було, як товкся здержуваний сильний віддих в'язнем у залізних грудях. Все звернулося очима до нещасного батька. Він сидів із задеревілим поглядом, побілілим лицем на однім пні і неначе ожидав кулі з першого-ліпшого набою для своєї груді. Його набік похилена голова дрижала, а уста викривилися.
- Пляма не давня. Майже цілком свіжа.
- Вона… від качки… я різав її… і держав межи колінами…- зачулось знов гикання.
Тут же розбіглися запити й відповіді.
Мав він рушницю?
Він ні, але його тато. Можна йти в бурдей і оглянути її. Він її вже від кількох неділь не мав у руках.
Де він був тоді, як його брат пішов до лісу?
Очі хлопця почали неприязно виблискувати, а відтак колихатися над землею з одного місця в друге.
Він не був дома. Він нічого не знає.
Де був уночі?
Не був дома. Був… у одної дівчини.
Хто та дівчина?
В тій хвилі прокинувся старий, неначе хотів відповісти за хлопця, сказати одно рішуче, важне-преважне слово, одначе вже в слідуючій хвилі сперся, немов поборений якоюсь невидимою міццю, назад о дерево і спустив тяжко голову на грудь.
- Рахіра. Донька старого Григорія, що мешкає он там… геть… під тим великим лісом. Його перва сестра… її тато - його вуйко…
- Старий - то шибеник і злодій! - гукнув нараз твердо старий Петро… Незамітно шепнув лікареві в ухо, щоби дім його переревізувати, а відтак віддалився сам від гурту. Не міг довше глядіти на старого чоловіка.
А де був батько тієї ночі?
…Старий піднявся й поклонився низько… з покори чи з просьби? Його звичайно добродушні очі гляділи тепер блудно; сказав беззвучним голосом:
- Я не був тоді дома; був у місті. Я нічого не знаю. Я здибав сина вже неживого, як його додому везли. Але мене гнало додому, і в грудях стояв сум у мене каменем. Однакож я нічого не знаю.
Ніхто не знав нічого? Не бачив ніхто вночі хлопця?
Погляд старого промайнув тривожно по обличчю присутніх.
«Чи скаже що хто-небудь? Як він був деінде, тоді не міг бути з братом у лісі».
Але його уста не були в силі вимовити яке слово. Нехай усе само з себе наступить. Як бог захоче…
- Лиш як тепер що хто скаже, буде мусити у суді заприсягнути…- остерігав поважно суддя.
Виступив один чоловік.
Він мешкав далеко від села. Доволі далеко і від Онуфрія Лопати - не мав ніякого сусіда, і мешкав також он тут межи сими лісами. Найближче було йому до сього лісу. Він шив сільським людям сердаки й вовняні шаровари на зиму. Сава знає його добре; він у нього також замовив роботу. Тієї нещасної ночі з'явився в нього коло півночі Сава і просив, аби йому дали води напитися. Він виглядав з лиця дуже блідо. Був дуже вмучений…
Всіх погляди звернулися нараз острими ножами на обличчя Сави.
Що він скаже?
Нічого. Він просив лише напитися води й питав, коли його шаровари будуть готові,- та зараз відійшов.
- І блідо виглядав?
- Дуже блідо. Віддихав тяжко, так, як би перебігав цілу дорогу. Тишина задуми.
- Чи сперечалися, може, обидва брати перед нещастям? - Се питання відносилось до батька.
- Ні, Михайло був добрий і ніколи не розпочинав спору.
- Але ще передше… ще давніше…
- Давніше часом. Небіжчик научав його і докоряв йому за любов до Рахіри, бо вона ж йому сестра. Але те все відбувалося в добрім. Він мав усе добрі гадки з братом. Він хотів з нього зробити чесного і доброго ґазду. Він не був його ворогом. За що ж мав би йому брат таке виробити?
Не сказав: убивати.
Всі дальші питання, ставлені молодому, оставалися без відповіді. Він закутався в мовчання… успокоївся і хіба що десь-колись буркнув: «Не знаю». З інших присутніх не зголошувався більше ніхто до зізнань.
Комісія звернулася відтак до бурдея.
За Савою ступав жандар. Він був у підозрінні.
В бурдею зробили ревізію. Перешукувано за рушницею й іншими речами, що могли би роз'яснити убивство, відколи на брата стало підозріння.
Тут поступлено майже по-варварськи.
Знайдено рушницю; вона була навіть набита, одначе кабзля [111] в ній була цілком заржавіла. Очевидно, не вживано рушниці вже віддавна.
Всі вулії, що небіжчик поуставляв тут сам на зиму, позатулювавши їх тепло, повиволікувано тепер надвір і перетрушено безпощадно.
Сава сам робив те все енергійною рукою і з рішучим видом. Надіялося на яку закривавлену одіж… на яке-небудь оружжя… може, й на яке письмо: він же не жив тепер тут постійно й міг коли-небудь і яке письмо одержати,- але нічого подібного не найдено. Лиш якесь зілля. Межи речами небіжчика і коло його постелі найшлося воно засохле. Лежало порозкидуване кружевом коло постелі.
Івоніка змішався, як його спитали про значення зілля. Він же побачив його вперше в бурдею. Не міг нічого пояснити панам. Але в незамітній хвилині спинився його погляд докірливо на обличчі молодого сина, і його уста викривила гірка усмішка.
Йому пригадалося замилування Сави до всяких чарівничних зіль і те, як він обкидував ними не раз давніше брата.
На питання, чи Сава не знає чого про зілля, відповів сей коротко й мрачно, що не знає нічого.
Перешукали
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.