Читати книгу - "Перехресні стежки, Франко І. Я."

дещо таке, аби ті русини могли не самим лихом споминати нас. Я знаю, коли вони рушаться потроха, дійдуть до деякої сили, то і з жидів чимраз більше буде прихилятися до них. Але, по-мойому, важно допомогти їм тепер, коли вони ще слабі, коли ще гнуться і не можуть випростуватись.

- То дуже делікатна спекуляція, пане Вагман, і я не знаю, чи багато жидів ви потягнете на неї.

- О, я й сам знаю, що небагато. І мені не треба багато. Адже ж досі я нікому не говорив навіть отсих своїх думок. Вам першому я вияснив їх, бо бачу в вас під німецьким сурдутом не задушене ще до решти жидівське серце, не зовсім іще розполовинену стару жидівську душу.

- Дякую за комплімент,- з усміхом мовив бурмістр,- а тілько я й досі не бачу, яку ціль мала та наша розмова.

- Тепер я можу сказати вам про ту ціль і не потребую лякатися, що ви висмієте мене і викинете за двері як шаленого. Бачите, за пару день має тут у місті зібратися народне зібрання руських хлопів.

- Чув я про се. Ну, та, мабуть, із того нічого не буде, староста не позволить.

- Видите, він дуже рад би не позволити, але троха боїться сього молодого адвоката, що скликає те зібрання. Для того пан староста шукає бокової стежки і отсе вже наказав Парнасові, щоб не дав своєї шопи на зібрання.

- Мусять наймити шопу в кого іншого.

- І з кождим іншим таке саме буде. Жидові пан староста пригрозить, а в передміщанина винайде знов щось інше і таки заборонить зібрання. А мені би дуже хотілося, щоб воно відбулося.

- Вам?

- Так. Бачите, тут є й мій маленький інтерес. Та хлопська нарада буде головно звернена проти реформи повітової каси.

- Ах, то се ви на маршалка Брикальського острите зуби! - сміявся бурмістр.

- Так. Він найбільше причинився до мого осирочення, через нього мій син пішов землю гризти, і я хотів би відплатитися йому. А тепер, думаю, надійшла пора.

- Ну, я там не входжу в ваші плани. Але не розумію, чим би я міг допомогти вам.

- Ужити свого впливу в пана старости, щоб таки позволив на се зібрання.

- Думаю, що се буде трудно. Знаєте самі, коли староста на що завізьметься, то робиться впертий, як бик.

- Ну, на впертого бика є також способи. Можна зайти його хитрощами.

- А то як?

- Або я знаю? Різні можуть бути способи. Я думав, що ви своїм правничим розумом борше щось видумаєте, ніж я. Ну, та мені прийшов до голови один концепт.

І Вагман, нахилившися до бурмістра, почав щось шептати йому до уха. Се була його стара лихварська привичка, бо ж у кабінеті не було нікого, хто міг би був підслухати його.

В міру Вагманового шептання бурмістрове лице прояснювалося, прояснювалося, а накінці він вибухнув голосним сміхом.

- Чи ви здуріли, пане Вагман! Також концепт! Га, га, га!

- Ну, я не кажу, щоб се був наймудріший концепт,- мовив Вагман, також усміхаючись,- але даю вам те, що маю. Робіть з тим, що знаєте. Тілько скажіть мені одно: чи згоджуєтеся зробити в тій справі те, що будете могти?

- Що ж, нехай буде й так. Троха се дивна і незвичайна для мене роля, але що ж, ризикувати при тім не ризикую нічого.

- Але ж навпаки, се буде тілько корисне для вас.

- Ну, про користь мені байдуже. Та вже, що маю робити, даю вам слово. Зроблю, що зможу, а ваш проект обдумаю ще докладніше. Ще нині зайду до Парнаса і поговорю з ним. Чи тому руському адвокатові говорити що?

- Не треба. Якби що було потрібно, то я сам скажу йому.

- Ну, коли так, то добре. Завтра поговорю зо старостою і про все дам вам знати.

На тім вони і попрощалися.

 

 

 

Другого дня пан староста сидів нетерпеливо в своїй канцелярії і ждав нового подання від Євгенія з донесенням про новий локаль, у якому мало б відбутися віче. Він наказав у подавчім протоколі, щоб, як скоро війде те нове подання, зараз передати його йому, і вже наперед обдумував способи, як би звести на нінащо й се нове подання, щоб не допустити до відбуття віча, але так, щоб Євгеній не міг закинути йому ніякої очевидної противзаконності. Але минала година за годиною, а подання не впливало.

«Що ж се,- міркував собі пан староста, ходячи великими кроками по своїй канцелярії.- Чи мав би Парнас таки полакомитися на гроші і дати шопу, незважаючи на мою раду? Не припускаю сього. Жид боїться і був цілий мокрий, виходячи від мене вчора. Чи, може, той панич, одержавши Парнасову відмову, надумався відкликати те чортівське віче? Се було би дуже розумно з його боку. Але власне для того, що се було би розумно, я думаю, що він сього не зробить. Русин упертий, а особливо коли ходить о зроблення якоїсь дурниці, якогось збитку, якоїсь прикрості іншому, то тут нема ніякої сили, щоб відвела його від раз повзятого наміру. Але як собі знає. Локалю у Парнаса не буде мати, а коли нині не донесе про інший локаль, то сам собі припише вину, коли я велю його віче розігнати жандармами.

Серед таких енергічних міркувань застав пана старосту бурмістр.

- А, добрий день, пане Рессельберг! Що там чувати?

- Дякую пану старості. Все добре.

- Що вас приводить до мене, пане Рессельберг?

- Маленька просьба. А властиво аж дві.

- Ого! - сміючись, крикнув староста.- Що ж там такого?

- Та одна від того бідного Парнаса.

- Від Мотя?

- Так.

- Ну, чого ж йому треба?

- Прибіг учора до мене - знають пан староста - мало не плаче. «Пане бурмістру,- каже,- порятуйте! Трафився мені добрий гешефт. У моїм заїзді мало відбутися зібрання хлопів - адвокат Рафалович платив за локаль, а, крім того, я числив на дохід». Знають пан староста, на такім зібранні балакають