Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

Цінності, що ще залишилися, врешті-решт, було помалу цілком розкрадено в Ченстохові з благословення міністрів фінансів… Багато урядовців, бувших директорів та Міністрів, забезпечивши себе про чорний день копійкою, постриглися в попи й тепер десь на Волині навчають народ, як треба будувати державу», — так закінчив свою оповідь студент Української господарської академії в Подєбрадах Володимир Мордвинів.

Юрій Костянтинів, колишній старшина Київського авіаційного парку, під час евакуації з Кам’янця-Подільського в листопаді 1920 р. прибився до Окремого запорозького авіаційного загону.

18 листопада авіатори вже були у Волочиську, а проти ночі 20 листопада їх перепровадили на «польський бік», до Підволочиська. В своєму спогаді Юрій Костянтинів зазначив, що слово «польський» він вжив «для зазначення терену, окупованого польськими військами»…

21 листопада, близько 11 години ранку, прилетіла чутка, що більшовики перейшли польський кордон і просуваються до Підволочиська. Серед установ уряду і Армії Української Народної Республіки «знялась страшенна паніка». «Треба мати на увазі, — писав Юрій Костянтинів, — що в нас було досить багато злочинного елементу, для якого всяка паніка була влучним моментом схоронити кінці своїх «грішків», бо якраз тут за кордоном наспів час відчитуватись у витратах тих грубих міліонів, якими вони досить безсоромно й не рахуючись із державним інтересом розпоряджались». Оці елементи «ловко підтримували панічний настрій».

У час, коли багато хто загубив у паніці голову, на стоянці вантажних автомобілів запорозької авіації шофер Е. П. і хорунжий К., обнявшись і вбираючи очима український берег Збруча, чуло виводили:

Юрій Костянтинів аж засміявся, побачивши таку картину, — хоч настрій був препоганий…

Після цього пішов до мосту подивитися, як переходять Збруч частини Армії УНР.

Коли підійшов, міст переїжджали валки бойових частин та якихось установ. Ось пройшли перемикінці[14] з оркестром.

По той бік Збруча чулись згуки бою. Раптом біля залізничного мосту пролунали вибухи: то бронепотяги з гонором завершували свій бойовий шлях.

За півгодини розміреним алюром наблизилась кіннота 3-ї Залізної дивізії Олександра Удовиченка й, не поспішаючи, почала переходити на «польський» бік. «Перепустивши всіх, велично і навіть натхненно, нагадуючи бога війни Марса, полковник Удовиченко на білому коні зі своїм штабом останнім перейшов слідом за своїм військом».

За 5–10 хвилин до містка вже підскочили котовці, й тільки черга польського кулеметника поверх їхніх голів зупинила розпашілих погонею більшовиків.

На місток назустріч один одному вийшли польський і червоний командири. Потиснувши руки та перекинувшись словом, вони швидко розійшлися.

Так — рукостисканням наших ворогів — і закінчився 21-й день листопада 1920 року, останній для багатьох на рідній землі.

Цей спомин не давав їй спокою все життя…

Вже смеркало.

Разом із чоловіком вона їхала возом додому. Раптом захропіли коні, кинулись убік і стали.

— Що трапилось?!

Між Ладижином і Лукашівкою в полі при дорозі в калюжі крові лежало двоє.

Подорожні зі страхом почали приглядатися.

Це були парубки, майже хлопчаки, тільки що порубані. Один уже не подавав ознак життя, а інший тихенько стогнав.

Порубали їх оті двоє кінних червоноармійці, які зустріли фіру при виїзді з села. «За що? Хто ці нещасні? Молоді повстанці? — прорізували мозок думки. — А може, за те їх порубано, що вони могли колись стати повстанцями?».

— Треба взять, довезти до села, а там…

— А як побачать? Порубають, як і цих… І кинуть у полі, щоб ніхто не підібрав, бо побоїться кари — не возись, мовляв, із «бандітами».

— Боже! Що ж робить?! Вони ж люде!

Тривожні роздуми перервало хрипіння…

— Г-го-о-ги-и.

— Що?! Води хоче?!

— Господи ж, немає тут нічого…

Жінка тихенько заплакала. Очі її раптом зустрілися з поглядом чоловіка. Вони без слів зрозуміли одне одного: нещасних брати небезпечно.

— Нехай вас Бог рятує, святі мученики, — донеслося з воза.

Чоловік із білим як крейда обличчям тремтячими руками смикнув за віжки.

Заскрипів віз і невдовзі розчинився в темряві.

А у вухах продовжувало звучати:

— Г-го-о-ги-и.

Коли наблизилися до свого села, почули спів москалів.

Та підвивання собак.

Був листопад 1920 року.

Козака Івана притягли до клуні ладижинського священика…

Червоноармієць побіг доповідати командиру полку, що зловлено «бандіта»…

Ось вже й командир скрипить чоботами по снігу.

— Ти кто? — запитав він бранця, витираючи масні губи.

– Іван Максимчук.

— Бандіт?

— Повстанець із ватаги Дорошенка, — спокійно відповів той.

— Мноґо вас?

— Не знаю.

— С кєм в сєлє імєєтє связь?

— Не знаю.

Засвистіла нагайка і обвилася гадюкою довкола шиї.

Виступила перша кров…

— Так с кєм, ґаваріш, знаєтєсь в сєлє?

— Не знаю.

— А ну, пащєкачітє єво.

Максимчука прив’язали до стовпа. Звідкілясь у руках червоноармійця з’явилась швайка. І помутився світ козакові в очах…

Та новий удар