Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

— Сигнальте прожектором!

— Єсть! — бортмеханік ввімкнув освітлювальну систему. Потік променів вирвався з прожектора, крутою спіральною лінією подерся в зеніт, потім перескочив униз. І вдруге, і втретє перебіг промінь простором, не натикаючись ні на що. Та ось бортмеханік показав на правий нижній кут прозорого ковпака кабіни:

— Погляньте! Мені здається…

Дальші пояснення були зайві: на фоні зоряного неба під час чергового проходження променя на мить заясніла плямка.

— Швидше! — попросив лікар.

— Швидше не можна, — відповів Рум. — Проскочимо.

Справді, він тільки ледь-ледь натиснув на педаль керування, як ота плямка у промені подерлася вгору і вбік. Довелося ще кілька разів змінювати напрямок руху, аж доки скафандр можна було роздивитись у бінокль.

Бортмеханік поквапно попрямував до шлюзової камери. За хвилину він уже висів над прозорим ковпаком кабіни. Незграбна постать, гнана спалахами ракетниць, беззвучно попливла вперед, тягнучи за собою тонісіньку світлу лінію — капроновий тросик.

Хоч і повільно, але дві плямки в промені прожектора таки наближались одна до одної і, нарешті, злилися. Повернення на ракетоплан не становило труднощів: треба було тільки намотувати на котушку тросик, прив'язаний до кільця біля шлюзової камери.

Не минуло й п'яти хвилин, як до кабіни керування заплив бортмеханік, тягнучи за собою блакитнувато-сірий великий скафандр. Лікар і Рум кинулись йому назустріч.

Лікар рвонув навмання за якийсь важіль. Пластмасовий шолом відскочив на пружині, і скафандр розкрився.

Перед ними лежала молода вродлива дівчина.

Лікар нахилився до потерпілої, хитнув головою.

— Дихає. Мабуть, просто шок. Ознак кисневого голодування немає. Стрілка газометра ще не на нулі…

Він розстебнув комірець ошатної сукні — вбрання досить дивного для астронавта, — хотів уже розстебнути й наступну деталь жіночого туалету, щоб дати змогу вільніше дихати, але раптом зупинився.

— Постривайте, тут щось сховано…

Лікар обережно витягнув невелику плескату коробочку.

— Дозвольте! — Рум узяв її, розкрив. Це була крихітна радіостанція.

— Цікаво!.. — Рум приклав до вуха мініатюрний навушник, прислухався.

— …Тессі, Тессі! — пролунав схвильований чоловічий голос, зовсім не схожий на голос Фредді. — Відповідай мені, відповідай!

В голосі звучала така тривога, такий біль, що Рум уже набрав повітря в легені, аби заспокоїти незнайомого, але вчасно стримався: невідомо, що це за дівчина і хто її викликає. Цивільне вбрання дівчини і старанно захована радіостанція змушували мовчати.

— Ну, що там у вас? — почувся нетерплячий голос капітана гравітольота. — Чому не вмикаєте екран?

— Тессі Торн врятована, але ще непритомна… — відповів Рум. — Повертатись?

— Ні, лишайтесь там. Максимум за годину до вас прибуде ракета з Зорі Кейз-Ола, яка забере потерпілу.

— Але, товаришу капітан…

— Ви зрозуміли мене, товаришу Рум?.. Потерпілу треба передати на Зорю Кейз-Ола. Такий наказ Вищої Ради…

— Буде виконано! — Рум знизав плечима і глянув на дівчину.

Лікар уже закінчував свої складні маніпуляції. Врятована поступово приходила до тями: її обличчя рожевішало, подих глибшав.

«Бідна дівчина! — думав Рум. І раптом чомусь згадав Майолу… Він бачив її перед собою, найлюбішу в світі, яку не міг забути. — Де ти, люба?!.»

Рум навіть не сподівався, що зустріч з Майолою принесе йому не радість, а біль і скорботу.

Рідна Пірейє, яка ж ти зелена, яка красива! Пройшов дощик, покропив ліси й поля, порозсипав сріблясті цятки на бетонованій смузі автостради. Краплинки роси на свіжій зелені здаються прекраснішими за найкоштовніші дорогоцінності. Вологе й прохолодне повітря вливається в груди, як нектар. Заїжджена автострада видається чарівною дорогою в невідоме. І хочеться жити, співати, вимахувати руками, витанцьовувати або лягти горілиць і проводжати мрійним поглядом хмарки.

Тессі Торн ще хвора. Їй не дозволяють сидіти за кермом автомашини. Але вона хвора по-дивному, перебуває в такому стані, коли це нездужання їй дуже приємне. Тіло живе, серце співає, а минуле — подаленіло, зникло геть, ніби його й не було.

Назавжди викреслено з життя Фредді Крайна, похмурого Проута, Зорю Кейз-Ола і оту добу в міжпланетному просторі, що була найстрашнішим випробуванням.

Вітрогонки Тессі більше немає. Рештки її безтурботності перетліли в ті хвилини, коли загинула всяка надія на порятунок. Але нова Тессі аж ніяк не збирається розлучатися з молодістю. Навпаки, після того, як смерть зазирнула їй в очі, дівчина ще дужче полюбила життя, бо узнала йому ціну.

Рожева «Ластівка» не мчить, а просто летить над землею.

Ось уже на обрії з'являється похмура запона, що весь час висить над Дайлерстоуном. Тессі аж шкода, що незабаром урветься цей навальний літ.

Шофер зупиняє «Ластівку»: мабуть, щось сталося з мотором. З ліска сюди поспішає незнайомий чоловік з квітами в руках.

Дівчина одвернулась: не вистачає залицяння якогось шукача пригод.

— Міс Тессі…

Вона хутко обернулася.

— Лю… — Тессі затнулась і глянула на шофера. Той заклопотано копирсався в моторі.

— Можна! — посміхнувся Люстіг. — Ну, космонавтко-невдахо, вітаю тебе з поверненням на рідну планету!

Дівчина мовчки дивилася на нього, і очі її сповнювались слізьми — не від болю чи жалю, а просто з дурної жіночої звички плакати не знати чому.

Тессі сердито витерла очі і рішуче подала руку Люстігові.

Люстіг повів її на галявинку, показав на простелений під кущем плащ:

— Сідай… Нам треба серйозно поговорити…