Читати книгу - "Варан"

– Я тут один, мабуть, за сто років… І я не злидень, хазяїне. Я тобі непогано заплатив.

– Ага, – перевізник хитро всміхнувся. – Аякже, один… Був тут до тебе старенький, три дні як пішов. Просто хоч готель відкривай… Той теж усе м’явся: нема та й нема… А два дні жив у мене, харчувався й спав, і нічого – задоволений… Як думаєш – відкривати готель? Або після тебе знову сто років подорожніх не буде?

– Кого ж ти тут возиш?

– А своїх. Там за горою сільце, Мохорадне, наших наречених половина – звідти, ну й своїх дівок віддаємо, звісно… Родичі. І справи всякі – торгувати там, будувати… Туди-сюди, в гарячу пору, буває, передихнути нема коли, ланцюг нема коли полагодити – так і сновигають.

– А ланцюг хоч надійний?

– Як скеля.

– Що, ніколи не зривались?

– Чому не зривались? Було… Глот-сусід гуляв у Мохорадному, назад ішов п’яний, махнув мені, я ж йому лавку підсунув, а він п’яний, то й упав. Так і не знайшли – діло було навесні, річка бурхлива, занесла кудись… Так. А ти на дорозі нікого не стрів?

– Я гаткою йшов.

– Не бреши! Загата вже років із десять як розвалилась…

Варан узявся розповідати. Коли дійшов до опису мертвого чудовиська, перевізник навіть розтулив рота.

– Так і видерся, – з зітханням закінчив Варан. – Тому твоя правда – загатою ходити тепер не можна… Але я пройшов. І от що думаю… У вас же навіть птахів нема, а тягуни високо не піднімаються – дохнуть. Важке небо – так про ці місця кажуть… А в того, що в болоті, крила… добрі крила. Не для краси, а щоб літати. Де ж йому тут літати? А якщо він нетутешній – звідки взявся? Я скільки по світу ходжу – а про таких ніколи не чув.

Перевізник довго дивився на нього. Потім роззявив рота, відкинувся – і зареготав так, що заскрипіла дерев’яна лавка.

– Оце так байкар! – пробурмотів, похрюкуючи зо сміху. – Оце придумав… А я спершу повірив був… Страховище з крилами, з дзьобом… У болоті… Ну, вигадав! Ні, шкода мені, що не ходять через нас подорожні, а то цікаво, так би й сидів, вуха розвісивши…

Варан нічого не сказав. Відсьорбнув із кухлика окропу, що остигав.

Усміхнувся.

Уранці він перебрався через прірву, махнув рукою перевізнику, поправив мішок на спині й рушив в обхід скелі по вузькій, ледве помітній стежці.

Між ним і тим, кого він переслідував, лишалося три дні, і дистанції цій не судилося змінитись протягом довгих тижнів.

У Мохорадному бродяга не затримався – пішов далі, і слід його показався в хатці пастуха на краю долини. Пастух приютив і Варана; далі бродяга пішов пішки, але, хоч би як Варан наддавав ходи, до моменту нічлігу (а ночі тут усе ще були холодними) між ним і бродягою залишалось не менше трьох днів шляху.

Чим далі вони йшли, один за одним, тим ближчою ставала весна. На велелюдному перехресті – тут сходилися дороги по річці й по рівнині – Варан мало не загубив сліду; в місцевому готелі зупинялося по двадцять подорожніх щоночі, і Варан дістав дві цілковито протилежні вказівки: хазяїн готелю казав, що людина, з описів схожа на бродягу, пішки направилася на південь, дружина його стверджувала, що він сів на човен і пішов униз по річці.

Варан кинувся на пристань. Немало вартувало сил (і грошей) розвідати про всі човни, відплилі вчора вниз по річці. На жодному із них не було нікого старшого сорока – це були гребці, купці, робітники, які шукали найму. Тоді Варан поспішив на південний тракт, тут йому повезло – він підсів у повозку поштаря. Везіння мало не повернулось на біду – у великому селищі, куди поштар доправив Варана, ніхто й не чував ні про якого старого бродягу. На щастя, поштар згадав про перехрестя, що вони з Вараном проїхали не спиняючись і де подорожник міг звернути праворуч або ліворуч. Варан пішки повернувся до перехрестя, кинув монету, вибираючи напрям, і поспішив, збиваючи ноги, на південний схід – у погоню за тим, хто подався геть. І тут щастя нарешті його не підвело: слід бродяги показався в маленькому селищі на березі великого озера, ба більше – бродяга затримався там довше як на одну ніч, а тому, незважаючи на всі притичини Варана, між ним і Блукаючою Іскрою донині лишалися три дні шляху. Три дні.

Прийшла весна, а з нею бездоріжжя. Варан надіявся, що той, за ким він іде слідом, затримається хоч ненадовго в одному з селищ або містечок, але бродяга вибрався на камінний тракт і йшов, не збавляючи ходи. Варан шукав для себе транспорт – хоч який-небудь, за будь-які гроші; у цих краях усе, що надавалося для перевезення вантажів, рухалося зі швидкістю пішоходця або й повільніше, а поштарі возили пошту раз на місяць – у ручному візку. Лежачи без сну на захожому дворі (а Варан уже не міг іти тиждень без спочивку, як це ставалося з ним замолоду), він уявляв собі криламу – білу, сильну, під сідлом. Він так виразно бачив її перед собою – до найдрібнішого пірця, до вузлика на мотузяній драбині, – як він зранку сідлає птаха, піднімається над трактом і путівцями і надвечір бачить самотню постать, що бреде вздовж узбіччя…

Якби крилама могла з’явитися від самої тільки потреби в ній! Варан серйозно подумував, як би дістатись до намісника провінції, під яким-небудь виглядом проникнути в птахівню й украсти хоч би пташеня, хоч би стару списану шкапу. Однак намісник поміщався далеко на сході, і навіть якщо припустити, що Варану вдалося б якимось дивом добути криламу, слід бродяги до того часу остаточно загубився б. Тому він покладався тільки на власні ноги та ще на довгий язик – привітатися, прихилити до себе, розпитати і подумки відсіявши пусті балачки від правди, іти слідом, слідом…

На той час він точно знав, який бродяга на вигляд. Він міг би написати його портрет – незважаючи навіть на те, що різні люди описували мандрівця по-різному. Варан бачив Блукаючу Іскру в деталях, яких очевидці не пам’ятали, у дрібницях, яких вони не могли знати. Він майже втратив сон; дорога вела на південь, весна вела в літо, Варан ішов ночами.

Перехрестя стали його жахіттям. Опинившись перед вибором, він ледве не впадав у відчай: далеко не завжди поряд були свідки, які знали, пам’ятали й були готові вказати, куди звернув літній пішоходець