Читати книгу - "Емілі виростає"

Емілі витратила тридцять п’ять доларів зі свого гонорару так розумно і так ощадливо, аж навіть тітка Рут нічим не могла їй дорікнути. За решту грошей вона купила собі порцеляновий сервіз. Дуже пишалася тим, що має віднині власний сервіз, придбаний за свої, і то зароблені, гроші. Емілі й дотепер послуговується тим сервізом, дещо збляклим і трохи пощербленим, але дорожчим її серцю, ніж будь-які предмети, куплені згодом.

Настали для неї тижні безтурботного щастя. Мурреї нею пишалися, пан Гарді вітав її з успіхами, драматичний актор, доволі популярний (за провінційними мірками), виголосив її твір на концерті в Шарлоттетауні. Й що найдивовижніше, якийсь невідомий читач із Мексики надіслав їй листа, багатого втішними виразами, дякуючи за приємність, якої спізнав під час читання її оповідання. Емілі перечитувала й перечитувала цього листа, поки не вивчила його напам’ять. Лягала спати й ховала його під подушку. Далебі, ще жодне любовне послання не викликало ні в кому такої ніжності, такої вдячності…

Зненацька «справа дому старого Джона» впала, мов грім з ясного неба, — затьмарила їй життєвий обрій.

У п’ятницю в Гусячому Ставі давали концерт. Ільзу запросили як декламаторку. Доктор Барнлі забрав усю компанію — Ільзу, Емілі, Перрі й Тедді — до Гусячого Ставу. Їхали його повозом, жартуючи й сміючись. Під час концерту доктора несподівано викликали: хтось у Гусячому Ставі серйозно занедужав. Виходячи з зали, він доручив Тедді завезти усе товариство до Чорноводдя. Доктор Аллан Барнлі не дуже зважав на «око людське». Тедді й Перрі були порядними хлопцями, Емілі з роду Мурреїв, Ільза не дурного розуму. Докторові навіть не прийшло на думку питання: чи це пристойно?

По концерті рушили в путь. Падав густий, лапатий сніг. Тедді правив добре. Емілі, поправляючи на голові червоний капелюшок, все думала, чи завважив Тедді її нову зачіску «а ля Психея». Втім, думу про зачіску витіснила інша — про снігову завію, що завжди видавалася їй розкішною.

Та, коли виїхали з лісу, почалися неабиякі труднощі. Вітер дув зі страшною, ураганною силою. Вузька дорога зміїлася крізь поля, попри одинокі ялини обабіч. «За такої негоди можна тут руки-ноги поламати», — бурчав Перрі. Зрештою, путівець перестали вирізняти зовсім, коні грузли в снігу по коліна… Проїхали милю дороги, коли Перрі свистом окликнув Тедді.

— Слухай, ми ніколи не доїдемо до Чорноводдя, як будемо їхати в тому напрямку.

— Кудись, а доїдемо! — змагаючись з вітром, відказав Тедді. — Тут, у полі, ночувати не можна. І жодного житла не видно, тож мусимо рушити пішки — ми двоє — і пошукати якогось притулку. Дівчата, укрийтеся добре під верхом повозу, а ми з Перрі йдемо шукати.

Так і вчинили. Емілі вже не була певна, що хуртовина є чимось розкішним, захопливим. Перрі й Тедді були стривожені не на жарт. Розуміли, що коні не рушать далі такими глибокими снігами, що всі дороги засипано геть, а холоднеча бралася люта! Як рятуватися серед тих аж блакитних від морозу горбів поміж Гусячим Ставом і Чорноводдям?

За хвилину хлопці вернулися. Адже пішки вони не пройшли б навіть півмилі. Спробували тягти коні за повіддя, але скоро знесилилися, та й бідолашні тварини дихали тяжко, натужно.

— Залишається тільки одне, — сказав Перрі. — Мусимо повернутися до домівки старого Джона. Не можемо отак блукати поночі засніженими полями й шукати наосліп якоїсь садиби. Замерзнемо на смерть!

Повернули назад. Сніг падав дедалі густіший. Путівець був засипаний зовсім, і якби оселя старого Джона стояла хоч трохи далі, не угледіли б і її. На щастя, вона знаходилася неподалік, і врешті-решт, завдяки спільним зусиллям обох парубків, подорожні добулися до ліска, посеред якого стояла рятівна домівка.

Оселя була вже «в літах», коли сорок років тому Джон Шоу замешкав тут зі своєю молодою дружиною. Джон Шоу мешкав тут п’ять років. Дружина його померла, садибу він продав, але дім відтоді стояв пусткою. Двері не замикалися навіть на ключ. Лиш на кілька днів узимку зупинялися тут сини Малкольма, коли прямували на спортивні змагання. А бандитів та злодіїв у Гусячому Ставі не було. Отже, діставшись домівки, наші блукальці без особливого клопоту знайшли вхідні двері й, зітхнувши з полегкістю, переступили поріг. Нарешті вони опинилися у безпеці.

— Ну, принаймні, не замерзнемо, — озвався Перрі. — Ми з Тедді спробуємо завести коней до стайні, а тоді повернемось і будемо лаштувати сякий-такий нічліг. У мене є сірники!

Перрі запалив сірника, і з пітьми виринули дві наполовину згорілі свічі у високих підсвічниках, піч, яка ще трималася купи, три стільці, канапа й стіл.

— Удома за нас будуть страшенно хвилюватися, — мовила Емілі, струшуючи сніг з пальта.

— Протягом однієї ночі від хвилювання ніхто не помре, — зауважив Перрі. — А ранком у кожному разі повернемось.

— От пригода! — засміялася Емілі. — Постараймося добути з неї якнайбільше приємності.

Ільза ж мовчала. І це було дивно. Емілі поглянула на неї — обличчя подруги було незвичайно блідим і скривленим. Нараз пригадала, що Ільза й двох слів не промовила, відколи скінчився концерт.

— Тобі недобре, Ільзо? — спитала занепокоєно.

— Недобре? Мені зле, дуже зле, — відповіла Ільза з кволою усмішкою. — Почуваюся просто жахливо… Я хвора, як дикий буйвол, — додала з притиском.

— Ох, Ільзо…

— Тільки не здіймай очі до стелі, — осмикнула її Ільза. — Не починається у мене запалення легень чи напад сліпої кишки. Просто відчуваю якусь млість. Либонь, пиріг виявився для мого шлунку затяжким — той пиріг, що їла після концерту. Ох, ох!..

— Приляж на канапу, — порадила Емілі. — Може, стане тобі краще.

Ільза, тремтячи всім тілом, лягла на канапу. Шлунковий розлад не назвеш романтичною пригодою — ще б пак! — але жертві цієї недуги до всього байдуже, бо втрачає чи не будь-яку