Читати книгу - "Звіяні Вітром (том 1)"

яку батько Мелані привіз із мексиканської війни і яка дісталася Чарл- зові, коли він вирушав на фронт. Поряд висіли і братові пояс та портупея з револьвером у кобурі. А між ними був дагеротипний портрет самого Чарлза, неприродно випростаного й гордовитого у своїй сірій уніформі, великі карі його очі сяяли, а уста несміливо всміхались.

Скарлет навіть не глянула на портрет, а впевнено ступила до протилежного кутка, де на столику біля вузенького ліжка стояла квадратова скринька з рожевого дерева для всякого писемного начиння. Звідти вона дістала купку перев’язаних блакитною стрічкою листів Ешлі, адресованих Мелані. Зверху був лист, одержаний сьогодні вранці, і ось його й розгорнула Скарлет.

Коли вона тільки починала потайки перечитувати ці листи, їй так допікали докори сумління й так страшно було попастися на гарячому, що тремтячі пальці ледве могли розкрити конверта. Але почуттям честі Скарлет не вельми могла похвалитись, а від частих потаємних відвідин воно й зовсім притупилося, та й страх бути викритою поступово минув. Тільки зрідка вона думала, завмираючи серцем: “А що сказала б мама, довідавшись?” Скарлет розуміла, що Еллен скорше побачила б її мертвою, аніж винною у такому вчинку. Спершу від цього Скарлет робилося якось мулько, бо вона все ще хотіла в усьому бути схожою на матір. Але спокуса читати листи переважила, і Скарлет викинула з голови думку про Еллен. Останнім часом вона вже знала, як відмахуватись від неприємних думок. Вона навчилася казати собі: “Не сушитиму зараз цим голови, подумаю про це завтра”. А як наставало завтра, прикра

думка пригасала, а з плином часу й взагалі не здавалася такою вже неприємною. Отож потайне читання листів Ешлі не дуже обтяжувало сумління Скарлет.

Сама ж Мелані ніколи не крилася з цими листами, і щоразу читала вголос тітоньці Туп і Скарлет великі уривки з них. Але Скарлет якраз ті місця, яких вона не зачитувала, найдужче непокоїли, і саме це й спонукало її крадькома перечитувати листи до зовиці. Вона просто мусила знати, чи покохав Ешлі свою дружину після того, як вони побралися? Чи він бодай вдає, що її кохає? Чи звертається до неї ніжними словами? Які почуття він висловлює, і запально чи ні?

Вона старанно розправила листа.

Рівні, дрібно писані рукою Ешлі рядки застрибали перед її очима, коли вона почала читати: “Люба жіночко!” - і зразу зітхнула полегшено. Він ще ні разу не звернувся до Мелані: “Дорога моя” чи “Кохана”.

“Люба жіночко! Ти от пишеш, що непокоїшся, чи не приховую я від тебе своїх справжніх думок, і питаєш, про що я думаю ці дні…”

“Мати Божа! - перелякано здригнулася Скарлет.- “Своїх справжніх думок!” Невже Меллі здогадується, що у нього на серці? І у мене теж? Невже вона підозрює, що ми з ним…?”

Руки її тремтіли дрібним дрожем, коли вона взялася читати листа далі, але поступово їй полегшало.

“Люба жіночко, якщо я й приховую щось від тебе, то це лише тому, щоб ти зайве не тривожилась, щоб до твоїх переживань про моє фізичне здоров’я не додавалися переживання про мій.душевний стан. Але мені важко щось від тебе приховати - ти занадто добре мене знаєш. Можеш не тривожитись. Мене не поранено. І я не захворів. Я маю вдосталь їжі й часом навіть можу виспатися в ліжку. А про більше солдат і не мріє. Але на душі в мене важко, Мелані, і я з усім відкриюся тобі.

У ці літні ночі мене не бере сон, і коли всі в таборі давно вже поснули, я дивлюсь на зорі й знов і знов запитую себе: “Навіщо ти тут, Ешлі Вілкс? За що ти воюєш?”

Звісно, не за честь і славу. Війна - це брудна справа, а у мене відраза до бруду. Я не солдат, і мене не вабить хвилинна слава під пащами гармат. І все-таки я тут, на війні, хоча Господь судив мені жити у себе в маєтку й студіювати книжки. Звук сурми не розпалює у мені кров, Мелані, і барабанний дріб не спонукає до походу, бо я надто виразно бачу, що нас зраджено. І зрадила нас наша власна південська пиха, самовпевненість, буцім один південець може подолати десяток янкі, а Король Бавовник може врядувати світом. Зрадили нас бучні й порожні слова, забобони й ненависть, що виходили з уст тих, хто стоїть над нами, кого ми звикли поважати й шанувати: “Король Бавовник, Рабовласництво, Права Штатів, Кляті Янкі”.

Отож, коли я лежу, підстеливши свого коца, й дивлюсь на зорі, й питаю себе: “За що ж ти воюєш?”, на думку мені спадають Права Штатів, бавовна, негри, янкі, яких ми з дитинства привчалися ненавидіти, і я доходжу висновку, що зовсім не задля цього я взявся за зброю. Але ось я бачу в уяві Дванадцять Дубів, пригадую, як місячне світло скісно падає на білі колони, і як незвично виглядають у ньому магнолії, що розкриваються до місяця, і як обсновують виткі троянди бічний ганок, де навіть у найжаркіший день стоїть холодок. І бачу матір з шитвом у руках, як то бувало за мого дитинства. І чую негрів, як вони вертаються присмерком з поля, втомлені, зголоднілі, і доноситься їхній спів, і рипіння корби, коли відро опускають у глибоку криницю. І бачу, як положисто збігає путівець до річки через бавовникові поля і як лягає вечірній туман долиною. Оце ж заради цього я й опинився тут, хоч не прагну ні смерті, ні слави, і остерігаюся страждань, і не маю ні до кого ненависті. Мабуть, саме це й називається патріотизмом,- любов до отчого дому й до свого краю. Але є, Мелані, і щось глибше. Бо оте все, що я згадав,- лише символи того, за що я готовий важити головою, Мелані, символи дорогого мені способу життя. Бо я воюю за минуле, за те минуле, яке дуже дороге мені, але яке, боюся, відійшло вже назавжди, незалежно від того, як скінчиться війна. Бо чи виграємо ми, чи програємо, а поразка наша неминуча.

Якщо ми виграємо війну й здійснимо свою мрію - побудуємо Бавовникове королівство - це не вбереже нас від поразки, бо ми на той час станемо іншими людьми й не зможемо вернутись до колишнього супокійного укладу життя. Світ стукатиме в наші двері, вимагаючи бавовни, і ми правитимем за неї ціну, яку самі схочемо. Тоді, боюся, ми зробимося нічим не кращими від янкі, хоч тепер ми й насміхаємось над їхнім грошолюбством,