Читати книгу - "Двоє під однією парасолькою"

— Коли? — тільки й встиг запитати Дай.

— Годині о другій, — сказав Коля і повісив трубку.

Дан свою теж повісив і вперше пошкодував, що у нього з’явився телефон. Якщо щоночі о другій годині Коля почне його будити — а це на нього схоже, за ним, як він каже, не заіржавіє,— то Тіль сам, певне, кине Дана: жонглер, який недоспав, не жонглер, тут Колине бетонне здоров’я треба мати.

І все ж Дан був радий почути голос друга, любив його і нудьгував без нього; рідко їм доводилося бачитися: в одну програму двох жонглерів не поставлять, а в Москву не з кожного міста приїдеш. Скажімо, закінчив ти в неділю гастролі в Ташкенті, а в п’ятницю у тебе прем’єра в Ашхабаді. Чи варто на два дні до столиці гак давати, коли від Ташкента до Ашхабада палицею докинути. Іноді тільки у відпустку в Москву і вибираєшся, лише прописка у паспорті і нагадує, що ти москвич.

І тут задзвонив телефон.

Хтось із сповіщених номер перевіряє, подумав Дан, підняв трубку, мовив солідно:

— Слухаю вас уважно.

— Добре, що уважно. А я вже вирішила, що ви від мене ховаєтеся: у студії вас немає…

— Олю! — закричав Дан. — Оленько, люба, у студії кіно знімають, манеж зайнятий, я чекав-чекав, надіявся, а потім незручно стало — пішов, робити там нічого. — Він, дуже зрадівши, навіть не помітив, що “виказує” себе: чекав, надіявся — слова ж які! Де його горезвісна стриманість? Спохопився, знизив тон: — Як ви дізналися про мій телефон?

— Так само, як дізналася, що вам його поставлять.

— До речі, як?

— Набридло повторювати, ви ж усе одно не вірите.

— Вірю, — сказав Дан, але це “вірю” було звичайною даниною ввічливості, тій умовній грі, яку розпочала Оля. — Але все ж таки як?

— От лишенько, нудна ви людина. Вам реальне пояснення потрібне? Будь ласка, набрала нуль дев’ять, запитала номер, адже вашу адресу я знаю.

— Стривайте, як нуль дев’ять? Там мене у списки тільки через місяць внесуть, а то й пізніше. Я знаю, був випадок перевірити.

— Якщо ви такий всезнайко, то не задавайте зайвих запитань. Головне — я додзвонилася. Адже так?

— Так, — підтвердив Дан, ретельно переконуючи себе, що підтверджує він “головне” теж заради ввічливості, переконуючи, але все ж не дуже вірячи своїм переконанням. Якщо чесно, він теж вважав, що це головне. — Ви сьогодні вільні?

— Звичайно.

— Підемо в гості?

— Підемо, обов’язково підемо. Але до кого?

— До моїх приятелів. Пам’ятаєте, коли ми вперше познайомилися, я від них повертався?

— До Валерія Васильовича і його дружини Інни?

— Дивовижно, яка пам’ять!

— Я пам’ятаю і знаю все, що стосується вас.

Дан не став коментувати самовпевнену заяву, запитав тільки:

— Коли і де мені вас зустріти?

— Як завжди: о пів на сьому на зупинці біля Самотьоки.

Поговорили, попрощалися, Дан умостився з книгою на тахті, погортав пожовклі сторінки (З “ятями”, — як презирливо казав Коля, який не вмів читати дореволюційні видання, спотикався на кожній незнайомій — “мертвій” — літері), та не сприймалася “сива старовина”, монастирські і храмові історії — Оля заважала.

Вона пам’ятає і знає все, що стосується Дана. Звідки, як? На перший погляд, пуста фраза, але за короткий час знайомства Дан майже повірив, що пустих фраз Оля не промовляє. Хоча зараз, про нуль дев’ять — явно для проформи. Сказано, щоб Дан-реаліст заспокоївся, не приставав з дурницями. Але як вона дізналася про номер? Подзвонила на АТС? Чи, може, вона працює у Міністерстві зв’язку? Добре пояснення! Тоді вона ще повинна працювати на півставки у Москниготорзі, займатися букіністичною літературою. Інакше не поясниш її провидіння з книгою. Побачила вона його колекцію, припустила, що може його цікавити, подзвонила туди-сюди, переправила “Сиву старовину” у Будинок книги. Так, але дідусь? Дідусь, який здавав червоний том, у схему не вкладався. А чому не вкладався? Він її тато. Чи дядько. Чи товариш по службі. Вона попросила — він відніс книжечку в книгарню. А те, що книжечка виявилася тією самою, за якою Дан ганявся, — випадковість.

Друг Коля якось анекдот розповів. Сперечалися священик і атеїст. Атеїст каже: “Чудес не буває”. А священик йому: “Зійдеш ти, припустимо, на дзвонарню, стрибнеш униз і цілим залишишся. Хіба не диво?” Атеїст йому: “Не диво — випадковість”. Батюшка гарячкує: “А ти ще раз зійди, знову стрибнеш — і знову цілий”. — “Знову не диво — збіг”. Священик до останнього аргументу вдається: “Ти втретє із дзвонарні стрибнеш — і ні синця”. Диво?” — “Ну, громадянине піп, — атеїст йому у відповідь, — це вже точно не диво. Це звичка”.

У Дані також атеїст з священиком сперечалися, ніхто один одного переконати не міг, хоча Дан схилявся до того, що період випадковості закінчився, почалися збіжності, має рацію атеїст. Як би все у підсумку у звичку не переросло.

Треба буде тещу Марфу Петрівну про те розпитати: що чутно про чаклунство на білому світі — чи не перевелося? І скаже ж, що не перевелося, бо в бога вірить, до церкви ходить, службу вистоює. Дан якось їв у них паски освячені — чи не тим батюшкою, що з атеїстом сперечався? — нормальні паски, смачні, розсипчасті, нічим від звичайних, неосвячених, не відрізняються.

Не запитав ні про що Марфу Петрівну — не довелося. Побачила вона, що Дан не сам до них прийшов, заклопоталася, забігала, наготувала усякої всячини — стіл ломився. Суєта була анітрохи не менша, ніж тоді, як улюбленець Коленька з’являвся, а може, і ще й дужче метушилася: Дан жодного разу з своєю дівчиною до них не заходив — отже подія світової значущості, розгадана таємниця Бермудського трикутника, втім, може, не до кінця розгадана, а так — завіску відсунули, краєць таємниці і визирнув.

Їли, пили, Оля чаклункою