Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

Я відповів, що для того, щоб оточити себе спогадами про Комбре та гарними розмальованими тарелями, я залюбки прочитав би «Тисячу й одну ніч». Як колись у Комбре, коли мати дарувала мені книжки на день народження, вона й тепер, потаєнці від мене, щоб зробити мені сюрприз, виписала одночасно «Тисячу й одну ніч» у перекладі Ґаллана і «Тисячу ночей і одну ніч» у перекладі Мардрюса. Одначе, кинувши оком на обидва переклади, мати воліла, щоб я читав Ґалланову версію, але вона боялася тиснути на мене, боялася з поваги до свободи думки, з небажання влазити в моє розумове життя, а також із глибокої віри, що жінка не вельми розуміється на красному письменстві і що в виборі лектури для юнака не слід зважати на те, що її шокували якісь окремі пасуси. У деяких казках її аж кидало від неморальности сюжету і брутальности висловів. Але вона зберігала, наче реліквії, не лише бабусині брошку, парасольку, манто, томик пані де Севіньє, а й думки її та слова, намагаючись при кожній оказії вгадати, що сказала б про це бабуся, і зараз мама не сумнівалася, що бабуся Мардрюса забракувала б. Мама пригадала, що в Комбре перед прогулянкою на Мезеглізьку сторону я читав Огюстена Тьєррі, а бабуся, врадувана тим, що я читаю, гуляю, все-таки обурювалася, бачачи, що той, чиє ім’я зрослося з піввіршем: «Там правив Меровей», зветься у книжці Меровіґ, і заявляла, що язик у неї не повернеться казати Каролінґи замість Карловінги, — вона дотримувалася давньої вимови. А я розповідав мамі про те, як бабуся ставилася до грецьких імен гомерівських героїв, які Блок, слідом за Леконтом де Лілем, навіть у випадках найпростіших вважав за свій святий обов’язок (на його суд, у цім і полягав літературний хист) писати по-грецькому. Так, скажімо, коли він у листі до когось повідомляв, що в нього вдома пили не вино, а істний нектар, то писав нектар через к (пеИаг), а не через с і кпив із Ламартіна. Але якщо для бабусі «Одисея», з якої вигнано імена Уліса та Мінерви, була вже не «Одисея», то якої б вона заспівала, побачивши на палітурці спотворений титул «Тисячі й одної ночі», не знаходячи у звичному змалку для неї написанні вічно близьких нам імен Шехерезади, Динарзади, які вона саме так завше й вимовляла, або виявивши, що перехрещено — якщо тільки можна тулити це слово до мусульманських казок — урочого Каліфа та всесилих Геніїв, яких уже годі впізнати, бо Каліф уже називається Каліфа-том, а Генії — Джинами? А проте мама піднесла мені обидві книжки, і я сказав, що читатиму їх у ті дні, коли притомлюся і мені перехочеться гуляти.

Такі дні мені випадали, зрештою, не часто. Ми, як і колись, усім «гроном», Альбертина, її приятельки та я, вирушали чаювати на скелі або на ферму Марія-Антуанетта. Але іноді Альбертина справляла мені велику втіху, кажучи: «Сьогодні я хочу побути трохи з вами на самоті, приємніше залишитись удвох». А інших запевняла, що зайнята, що, зрештою, ні перед ким не зобов’язана звітувати, а щоб дівчата, в разі коли вони збиралися гуляти й чаювати, не могли нас відшукати, ми, як пара коханців, виправлялися удвох до Багателю або до Круа д’Елану, тоді як ватага, якій не спало б на думку шукати нас там і яка туди так ні разу й не заглянула, пропадала цілий день, очікуючи нас, на фермі Марія-Антуанетта. Мені згадуються спечні дні, коли у хлопців, що працювали на сонці, скапував із чола піт, простопадно, з рівномірними інтервалами, ніби краплі води з крана, чергуючись із падінням дозрілих плодів, які обривалися з дерева на поблизьких садках; ці спечні дні вкупі з таємницею схованої у криєвці жінки досі входять найміцнішим складником до кожної нової моєї любови. Задля знайомства з жінкою, про яку зі мною забалакали і думка про яку мені самому б не спала, я скасовую всі свої зустрічі, якщо стоїть на годині і якщо побачення з жінкою має відбутися на якійсь відлюдній фермі. Хоча я знаю, що погода та місце зустрічі існують самі собою, а вона сама собою, проте я завжди беру на цю добре відому мені принаду і попадаюся на гачок. Я знаю, що в холодний день, десь у місті, ця сама жінка могла б збудити в мені жагу, але позбавлену романтичного почуття, закохання; а все ж на любов, як уже волею обставин їй вдалося мене підгорнути, це не вплинуло б, — її б тільки обтяжила журба, — так усі наші почуття до жінок сумнішають у міру того, як ми помічаємо, що жінки беруть щораз меншу участь у тих почуттях і що наша нова любов, про довговічність якої ми так мріяли, може стати останньою й урватися разом із нашим життям.

У Бальбеку було ще мало люду, мало дівчат. Іноді я бачив, що на пляжі стоїть якась дівчина, позбавлена всякого шарму, хоча і вельми схожа на ту, до якої, на превеликий свій розпач, я не смів колись підійти в ту мить, коли вона вкупі з приятельками виходила з манежу або з гімнастичної зали. Якщо то була та сама (при Альбертині я про неї не згадував), то дівчина, перед якою я умлівав, для мене вже не існувала. Проте цілковитої певности, що то саме вона, я не мав, оскільки дівоче личко не становило на узмор’ї якоїсь сталої величини чи форми — його стягували, збільшували, переінакшували моя нетерплячка, шал моєї жаги, моє самодостатнє почуття блаженства, а також різне одіння, в якому ходили дівчата, прудкість їхньої ходи або, навпаки, їхня нерухомість. А проте зблизька деякі юнки здавалися мені чарівливими. Щоразу, як я бачив котрусь із них, мене так і поривало повести її на бульвар Тамарисків, або в дюни, або — ще краще — до скель. Та хоч жадання, на відміну від байдужости, передбачає й певне зухвальство, запоруку його здійснення, все-таки між бажанням і чином (тобто просьбою про поцілунок), зяяла «прогалина», сповнена вагань і плохости. Тоді я заходив до цукерні і вихиляв душком сім чи вісім келишків портвейну. І миттю через зіву-щу порожню промежінь між бажанням і чином сила трунку прокреслювала сполучну лінію. Більше не було місця ні для вагання, ні для страху. Мені здавалося, ніби дівчина так і пурхне до мене. Я підступав до неї, слова самі зривалися з мого язика: «Я б охоче пройшовся