Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"

Лиця сірих статуй. Поверхня річки, мости, шпилі, — це був Санкт-Петербурґ, але не такий, як його запам’ятав Арсен з давньої короткої екскурсії. Це було велике й моторошне місто, і відчуття жаху, який наступає тобі на п’яти, було таке натуральне, що Арсен ледве стримувався, щоб не заверещати.

Двори-колодязі, канали, сіра вода. Пливуть навзнак трупи старої процентниці та цариці Єлизавети. Нечасті перепочинки в міських нетрях, де коло багаття сидять непорушні люди, і кожний може розповісти свою історію. Персонажі коло багать завжди були різні, і тільки один, здавалося, йшов за Арсеном, переслідував його від багаття до багаття.

Він виступав з темряви під сірими стінами — худа постать у піджачку із заяложеними лацканами, піджачку шістдесятих років двадцятого століття. Чоловічок з переляканим блідим лицем протирав окуляри брудною хусткою і квапливо говорив завжди одне й те саме:

— Меня зовут Пантелькин Дмитрий Саныч. Меня зовут Дмитрий Саныч. Пантелькин. Не надо меня искать. Не надо меня искать!

Арсен продовжував свій шлях. Дуже страшно, коли відчуваєш за спиною переслідувача. Не знаєш, що це. Чуєш кроки — дедалі ближче. Треба встигнути. Треба зробити свою справу, перш ніж тінь тебе наздожене.

Не доводилося морочитися з пошуком шляху: гра ніби сама вела Арсена, підказуючи відгадки, відкриваючи таємні ходи. Він мав розклеювати афіші на стінах: з самого початку, з тісної комірчини, де почалася дія гри, він тяг з собою важкий згорток з афішами та цеберко з клеєм. Він маленька людина, тільки як виконає припис — розклеїть афіші — аж тоді одержить свою зброю, а доти — тікати, тікати…

Він задихався і відчував як коле в боку. Кілька разів здавалося, що все, його наздогнали завчасно, — проте мерехтів вогник попереду, це було багаття, безпечне місце, де можна ненадовго сховатися. Знову непорушні люди; відсвічує полум’я в скельці тріснутого пенсне. Корчиться у вогні зашкарубла від крові тканина. Знову гонитва, втеча: а чи він грав? Чи з ним гралися?

— …Так она и померла в подвале, дочка-то.

— …Крест на него уронили, все внутренности выдавили.

— …Меня зовут Дмитрий Саныч. Пантелькин. Не надо меня искать. Не надо меня искать!

Останню афішу він приліпив до постаменту Мідного вершника. Одразу ж наступив на хиткий камінь бруківки. Підняв його, обламуючи нігті, — під каменем була схованка, де в масній ганчірці лежав багатозарядний пістолет-кулемет.

Арсен узяв його, відчуваючи вагу, холод, збройове мастило під пальцями. Як ним користуватися? Не важливо, у грі є програми, які все зроблять за тебе. Арсен підняв зброю і вперше за довгі години гонитви повернувся до свого жаху лицем…

Зрозуміло, це було проти правил. У примарному світлі старого божевільного Петербурга ні в кого не могло бути пістолета-кулемета. І коли веселий скрекіт застрибав од стіни до стіни, коли полетіли на бруківку гільзи, коли засмикалася від багатьох влучань лиховісна постать, котра ще секунду тому здавалася абсолютно непереможною, — Арсен відчув справжнє щастя. Катарсис.

Йому здавалося, що він в упор розстріляв власну смерть і тепер житиме вічно.

* * *

«Злочин і кара» стали хітом ринку через кілька днів після початку продажу. До роману Достоєвського гра мала віддалений, однак цілком відчутний стосунок.

Відчуття наростаючого жаху було таке реальне, що багато хто кидав гру, не витримавши, — і, знову ж таки, не втримавшись, повертався до гри. А хто пройшов гру до кінця — що вимагало довгих годин — не міг стримати захвату й сповіщав про це на форумах, у блоґах, у масових розсилках. Сюрпризом виявилося розмаїття кінцівок, величезний вибір сценаріїв, нескінченний лабіринт вулиць — у гру можна було гратися місяцями, де там — роками, якщо, звісно, психіка витримає.

Арсен на якийсь час забув навіть про «Королівський бал». Почуття керованого страху, почуття солодкого жаху й катарсис у фіналі, коли герой убивав власну смерть, — все це вивертало його навиворіт і тримало, наче наркотик. Приходячи до Максима в офіс, він запускав гру й сидів за нею, ні про що більше не бажаючи знати.

— Треба поговорити, — сказав Максим у середині листопада. — Я знав, що тобі сподобається… Але, по-моєму, ти зациклився на тому самому. Наче пацюк, тиснеш на важілець задоволення.

— А… що мені ще робити? — Арсен образився. — Я так зрозумів, що тестувати цю гру…

— Ти її протестував і засіяв. Ти зробив уже все, що треба. Друга гра не готова, але буде тижнів через два. Я хочу, щоб ти розвіявся.

— Тобто?

— Побережи очі. Побережи спину. Годі тобі годинами просиджувати за компом. Іди, гуляй, подивися, що у тебе в школі. Що коїться у світі. Що діється у твоїй родині…

— А що діється?!

Максим витримав паузу, потім розсміявся:

— Нічого особливого, все, як і раніше, але ти й цього не помічаєш. Та не лякайся ти так… Тиждень — офіційно — я тебе тут бачити не бажаю. Твій домашній комп я заблокую.

— Як? — Арсен розгубився.

— Ну добре, — Максим за ним спостерігав, — не тиждень, але три дні точно. Для практики. Подивись на зовнішній світ. Спробуй свої утиліти: у тебе є все… Чи не все?

Він наморщив лоба, вдаючи, що згадує:

— А, таки не все… Що ти хочеш, Арсене? Що ще ти хочеш?

* * *

— Не смикайся, чув? Я тобі не зуби лікую…

Арсен сидів у кріслі, точніше, напівлежав, бо спинку було відкинуто до межі. Права рука його була пописана маркером майже до ліктя, і фарба лоскітно всмоктувалася в шкіру. Максим сидів над ним, наче татуювальник, і тицяв стрижнем іноді досить відчутно.

— Заплющ очі. Візьми мишу. Я поставив тобі дві додаткові програми: фільтр, він має бути ввімкнений постійно. З фільтром ти можеш лізти в найтемніше підворіття, в закинутий колодязь, їхати в зону воєнних дій: він одбиватиме імовірнісні атаки й забезпечуватиме тобі максимально можливу удачливість. На межі чуда. Зрозумів?

— Ага…

— І ще одна штука,