Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"

– Я тебе винесу.

З цими словами Михайло Засмужний закинув земляка на спину і потягнув його в тил. Мимо бігла чергова партія новобранців – перелякана та беззбройна. Вони з деякою заздрістю проводжали каменюхів.

– Хлопці! – крикнув на ходу Михайло. – Ні в якому разі не відступайте назад і по можливості падайте на землю.

Він, не зупиняючись, перескочив через окоп із загороджувальним загоном і вже, як міг, швидко побіг у напрямі до медсанбату, що виднівся серед дерев недалекого лісу.

Його помітили і назустріч побігли дві молоденькі санітарки. Вони перехопили Кудрика, взяли його попід руки і понесли до найближчої палатки. Михайло ще хвильку почекав, зібрався думками і, повернувшись, побрів у напрямку бою. Щоб скоротити собі дорогу, вирішив піти навпростець.

Поблизу траншеї його зупинив офіцер загороджувального загону.

– Чому не в бою? – строго запитав він. – Дезертир?

– Ні, – перелякано відповів Засмужний. – Відніс друга до санітарів. Поранили його.

– Який друг? Що ти лепечеш? – перебив його офіцер. – Чому самовільно покинув бій.

– Так кажу ж, пораненого відніс.

Офіцер звично схопився за кобуру, але чомусь передумав.

– Чернов! – покликав він.

Поруч виник сержант.

– От що, Чернов! Бери цього панікера і перевір, чи говорить він правду. Якщо бреше – прикінчиш на місці.

Сержант зняв автомат із запобіжника і, штовхнувши ним Михайла, сказав:

– Пішов!

Засмужному нічого не залишалося, як попрямувати назад до медсанбату.

– Ну, де тут твій поранений? – поцікавився сержант Чернов.

Михайло озирнувся. Серед численних палаток бігали санітари і військові. Засмужний уважно придивився до них. Він сподівався побачити знайомих санітарок, яким віддав Кудрика, але дівчат ніде не було.

– Ну? – нетерпляче запитав Чернов. – Думав обманути нас? А ну відійшли.

– Почекайте! – зупинив Михайло. – Ось ця дівчина!

Він показав на тендітну постать білявки, що саме покинула найближчу палатку.

– Ось вона мене тут бачила! – радісно мовив Засмужний.

Сержант недовірливо подивився на нього й окликнув дівчину. Вона підійшла ближче.

– Ви знаєте його? – безцеремонно запитав Чернов.

Санітарка перевела погляд на Михайла.

– Так, – відповіла вона. – Ви принесли свого пораненого товариша.

– Ви не помиляєтесь? – допитувався сержант.

– Ні, звичайно.

Чернов з якимось жалем знову поставив автомат на запобіжник.

– Можеш іти, – грубо сказав він.

У Михайла відлягло від серця, але перед тим як повернутися до своїх, запитав у санітарки:

– Як він?

– Готують до операції. Але не переживайте: рана у нього неглибока.

– Рана не глибока, а з бою тікають при першій же нагоді, – невдоволено мовив Чернов. – Марш у бій!

Михайло не став чекати наступного «запрошення» і побіг назад.

Того дня лінію оборони вони не взяли. Зате увечері сталася «визначна» подія: поріділому у черговій м’ясорубці батальйону нарешті вручили зброю. Але що то була за зброя? Не «дєгтярьови» чи ППШ отримав червоноармієць Михайло Засмужний. Йому вручили стару іржаву трьохлінійку без ременя. Замість нього до кільця на прикладі була прив’язана мотузка. Іншого кільця не було зовсім. Михайло недовірливо тримав гвинтівку у правій руці, а ліву підставив, щоб отримати з десяток таких же іржавих патронів.

Такий же арсенал отримали й інші солдати. До них же одразу ж підступив єфрейтор.

– І не думайте стріляти з них, – попередив він.

– Чому? – здивувався Засмужний.

– У кращому разі заклинить.

– А в гіршому?

– Розірве до бісової мами. Разом з вами.

– Тоді навіщо вони нам?

– Для підняття бойового духу і залякування ворога.

– А злякається? – засумнівався Михайло.

– Статут каже, що злякається.

Дивно, але статут виявився правий, правда, лише в одному. Не відомо, чи злякали ворога дореволюційні гвинтівки Мосіна, але навіть з такою зброєю червоноармійці відчували себе не такими незахищеними.

Лінія оборони Арпада стала для новобранців 867-го полку воістину фатальною. Переважна більшість мобілізованих у серпні – вересні 1944 року так не подолала її. Коли, нарешті, командування радісно доповіло нагору по ланцюжку про взяття другої лінії оборони, по такому ж ланцюжку назад надійшла сувора команда не рахуватися з втратами і взяти наступну лінію. «За Сталіна!», «Ура!», «… вашу мать», «А-а-а» – і вибухи снарядів та свист куль, що зупиняли нещасних солдатів.

Отримав свою порцію і червоноармієць Михайло Засмужний. Це сталося 27 вересня якраз навпроти чергового доту. Його оборонців підтримували міномети, розміщені дещо в тилу. Одна з мін розірвалася позаду Михайла. Раптом він відчув удар у карк, після чого з’явився гострий біль. В очах враз потемніло, світ закрутився, і Михайло, випустивши з рук гвинтівку, з якої він так і не вистрілив, повалився на кам’янисту землю.

– А я їй кажу: «Не розумієш ти, Галинко, тонкої солдатської натури!» Може, кажу, у мене ранима душа. Може я спеціально ховаю за маскою суворості свій крихкий характер?

– А вона?

– А вона каже: «Хворий, знімайте штани, ляжте на правий бік, однаково спиртом я намажу вашу задницю, але не дам вам його випити».

Палата зайнялася сміхом. Сміялися всі: і легкопоранені, і «важкі», і навіть ті, яким сміятися не можна.

Михайло Засмужний слухав вигадки цього балабона, якого лише три дні тому привезли з поля бою. Куля роздробила ліву гомілку, йшлося навіть про ампутацію ноги, але буквально в останню хвилину лікар передумав, чому молодший сержант був невимовно радий.

А сам Михайло лежав тут, у Самборі, вже другий тиждень. Того ж таки дня, коли його поранили, вже знайома санітарка витягнула його з поля бою, а військовий лікар видалив гострий осколок, чим спричинив велику кровотечу, котру ледве вдалося зупинити. Відтак його поклали на кузов вантажівки і разом з іншими пораненими відправили сюди, у Самбір, де у приміщенні однієї із шкіл розмістився 3605-й евакогоспіталь.

У класі, де колись спудеї вгризались у граніт науки, розмістилися п’ятнадцять ліжок із пораненими. Незважаючи на те, що був холодний жовтень, у кімнаті стояла неймовірна задуха, змішана із запахами фурациліну, звичайного людського поту і терпкої крові. І – воші! Ці комахи були всюди, залізали у найнеймовірніші місця і допікали звідтам. Особливо страждали ті поранені, яким наклали гіпс – видобути їх з-під нього було неможливо.

Засмужний виглядав на цьому фоні навіть щасливим. Правда, його шию закривала товста пов’язка, зате руки-ноги були вільні, а з недавнього часу йому дозволили вставати з ліжка. Хоча кожен необережний рух головою викликав біль у шиї, а різкий – навіть міг спричинити кровотечу, Михайло залюбки користався дозволеною свободою, щоб вийти провітритись, покурити.

Товаришами на війні стають одразу. Можливо, у цьому і проявляється раціональність, коли розумієш, що наступної хвилини ні тебе, ні твого товариша може вже і не бути.

У «курилці» – на лавці праворуч