Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

травня лише десять тисяч людей завітали до Джексон-парку. З такою відвідуваністю, якщо вона стане систематичною, виставка могла б навпаки, увійти в історію як найгучніша невдача всіх часів. Жовті «скотовозки» бігали майже порожні, так само, як і вагончики «Алеї L» на Шістдесят третій стрит. Усі сподівання, що то була якась аномалія, зникли наступного дня, коли ті сили, які вже пили кров з національної економіки, призвели до паніки на Волл-стрит, від чого ціни на акції різко впали. Протягом наступного тижня новини ставали дедалі гіршими й тривожнішими.

Увечері у четвер 5 травня представники Національної такелажної компанії — трасту, який контролював 80 % виробництва мотузків і канатів в Америці, надала собі статус боржника, який керує майном. Потім припинив роботу Національний хімічний банк Чикаго; це закриття стало особливо зловісним для офіційних осіб ярмарку, бо Національний хімічний банк щойно отримав згоду Конгресу на відкриття філії на Всесвітній виставці, і то в такому центральному місці, як Будинок адміністрації. За три дні луснув ще один чиказький банк, а тоді й третій — Національний банк Іванстона — того містечка, де мешкав Бьорнем. По всій країні закривалися банк за банком. У Брансвіку (штат Джорджія) президенти двох національних банків провели зустріч. Один із президентів чемно перепросив, вийшов до свого кабінету й застрелився в голову. Прогоріли обидва банки. У Лінкольні (штат Небраска) Небраський ощадбанк був улюбленим банком школярів. Міські вчителі працювали в тому банку агентами й щотижня збирали в дітей гроші, які клалися кожному з учнів на ощадну книжку. Через чутки про те, що банк ось-ось закриють, перед банком набігла повна вулиця дітей, які просили зняти свої гроші. На допомогу Небраському ощадбанкові поспішили інші банки, і отой «наплив дітей» вдалося вгамувати.

Ті, хто в іншому разі поїхав би дивитися ярмарок у Чикаго, змушені були сидіти вдома. Економічна криза вже сама собою була дуже прикра, а до неї ще й долучилися чутки про незавершеність виставки. Якщо вже їхати туди, вважали ті, хто мав лише одну можливість подорожі до Чикаго, то тоді, коли всі експонати встановлять і всі атракціони відкриються, особливо оглядове колесо Ферріса, про яке говорили, що поряд із цим інженерним дивом Ейфелева вежа здаватиметься дитячим виробом — тільки якщо воно справді запрацює і не впаде від першого ж пориву вітру.

Надто багато всього на виставці ще не було доведено до кінця, визнавав Бьорнем. Він разом зі своєю бригадою архітекторів, креслярів, інженерів і забудовників здійснив так багато за такий неможливо короткий час, тільки-от для того, щоб подолати наслідки швидкого падіння економіки, їхніх зусиль виявилося замало. Ліфти в Будинку виробників і вільних мистецтв, розрекламовані як одне з див ярмарку, ще не ходили. Феррісове колесо мало лише напівготовий вигляд. Олмстед ще мав зробити акуратні схили й насадити рослин навколо павільйону Круппа, Будинку шкіри й Холодильного будинку; він ще не зробив цегляної бруківки на виставковому вокзалі й не поклав дерен на експозиції залізничних компаній «New York Central», «Pennsilvania Railroad», біля хоральної зали, Будинку штату Іллінойс, котрий для багатьох чиказців був узагалі найважливішою будівлею на ярмарку. Встановлення експозицій і павільйонів окремих компаній у Будинку електрики робилося з жахливим запізненням. Компанія Вестінгауса почала робити свій павільйон узагалі лише у вівторок 2 травня.

Бьорнем давав суворі вказівки Олмстеду, Феррісу та решті забудовників, які ще не закінчили роботу. Особливо Олмстед відчував, як мало в нього часу, а йому до того ж сильно заважали постійні затримки зі встановленням експонатів і шкода від постійної їзди возів і вантажних вагонів тими ділянками, яким він мав надати довершеного вигляду. Сама лише компанія «General Electric» тримала на території п’ятнадцять вагонів зі своїми експонатами. Готування до церемонії відкриття коштували команді Олмстеда цінного часу: адже після того, як усюди потопталася юрба, по всьому парку необхідно було щось саджати заново, десь рівняти дерен… Велика частина тих понад 85 кілометрів шляхів, що пролягали територією виставки, досі була залита водою і являла собою болото, а десь на газонах поробилися глибокі канави та колії від коліс.

Фірма, яка робила дороги для Олмстеда, залучила 800 людей і 100 коней, щоб розрівняти доріжки й засипати їх свіжим гравієм. «Я досі почуваюся порівняно непогано, — писав Олмстед своєму синові 15 травня, — але щодня жахливо втомлююся. Важко влаштовувати, щоб усе робилося; тіло в мене настільки перевантажується, а закінчити те, що планую, усе ніяк вчасно не виходить…»

Передусім, розумів Бьорнем, виставка повинна мати завершений вигляд, але в той момент ще й треба було чимось приваблювати людей, щоб ті відкинули свої страхи фінансового краху та приїхали до Чикаго. Він створив нову посаду — директора з церемоній — і призначив на неї Френка Міллета, даючи йому найширший простір для дії з тим, щоб той у будь-який спосіб підвищував відвідуваність заходу. Міллет керував феєрверками та всілякими парадами. Виділив спеціальні дні на честь окремих штатів і народів світу, різні професійні свята — день шевців, фрезерувальників, кондитерів, стенографістів. Лицарі ордену Піфіаса отримали своє свято, в інший день гуляв Американський католицький лицарський орден. 25 серпня Міллет призначив святом кольорового люду, 9 жовтня — день Чикаго. Відвідувачів стало більше, але не набагато. Наприкінці травня щодня купувало квитки лише 33 тисячі гостей — поки що значно менше за те, що очікував Бьорнем і решта, а також, по суті, значно менше, ніж треба для того, щоб ярмарок давав прибуток. До того ж Конгрес і Національна комісія, здавшись під тиском радикальних християнських конфесій, дали розпорядження зачиняти ярмарок у неділю, таким чином не пускаючи на виставку кілька мільйонів працівників, у яких неділя — єдиний вихідний.

Бьорнем сподівався, що країна швидко відновить фінансове здоров’я, але економіка, на жаль, цих надій не виправдала. Закривалися й інші банки, більше людей звільняли, виробництво падало, страйки ставали рішучішими. 5 червня схвильовані вкладники побігли забирати свої гроші з восьми чиказьких банків. До власної фірми Бьорнема практично припинили надходити замовлення.