Читати книгу - "Не йди"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Трунар мовчки вів машину. Блискуче напомаджене волосся, жодної крапельки поту на бездоганному комірцеві сорочки, він здавався таким далеким від мішанини цієї панорами. Ми мчали. Він тримав шию прямо, не нахиляючи її, попри всі поштовхи через нерівний асфальт. І мені здавалося, що це була подорож за межі життя. І місцевість, і мій супутник, і мій внутрішній стан – усе було охоплено одним сум’яттям. І труна, що була позаду нас, з її спокійним дрижанням на повстяній підлозі катафалка на поворотах і найважчих ділянках дороги. А може, це було тіло Італії, що похитувалося всередині труни, яка була надто розкішною для неї та заширокою. Мені не потрібна жалість, мені нічого не потрібно, Анджело, повір мені, я навіть сам не знаю, чому повертаюся до цього. Коли п’єш надто багато, не можна не відлити. А відливають в дірку, яка все це винесе геть, або на стінку, яка тебе не знає.
Одні будинки були з каменю, інші обкладені кахлями кольору моря, житлові багатоповерхівки, балкончики з тоненькими перилами. За темними шибками протікало скромне життя. Усі оберталися до катафалка, хтось схрещував пальці, щоб це його обминуло, а хтось просто хрестився. Оберталися хлопчики, що грали у футбол на запорошених майданчиках, жінки, які стояли перед вікнами, чоловіки, що стирчали перед баром, відриваючи очі від газет. Повсюди вешталося багато людей, і тоді я згадав, що це була субота.
Ми проїхали перед церквою з надто стрімкими сходами, які майже падали на дорогу. На сходинках стояла група людей у святковому вбранні. Худорлява жіночка з дівчинкою на руках і в рожевій кепці проводжала нас поглядом, повертаючись усім корпусом. Я зустрівся з її очима, жвавими, сповненими недоброзичливою цікавістю. На дівчинці була сукня з оборками, яку рука жінки задерла так високо, що під нею виднілися трусики, я уважно подивився на ці бузкові ніжки, що теліпалися на її незугарному тільці. Усе, що проминало перед моїми очима, тепер здавалося мені якимось знаком, і, можливо, так воно й було, темний слід якоїсь неправильної долі, який міг проявитися, тільки безладно потрапляючи на всі ті речі, що зустрічалися дорогою. Ця поїздка здавалася майже нереальною, натомість алегоричною, неначе взятою зі сну. Ніжки дівчинки здавалися неживими, а її обличчя було повернуте так, що я не міг його побачити… Можливо, вона мене боялася, через це її мати й пронизувала мене своїм злобливим поглядом.
Я перестав озиратися навсібіч, щоб не додавати більше до того, що й так випало мені в цій неприємній справі. Я зупинив свій погляд на брудній річці, у мілких водах якої виднілося сміття з цілою хмарою мошви над ним.
Чоловік, який сидів поруч, мовчки демонстрував свій високий професіоналізм. Проїжджаючи крізь населені пункти, він уповільнював рух, немов даючи живим можливість віддати останню шану труні або прочитати молитву. І змінювався його погляд, наповнюючись різними намірами. Він грав самого себе, свою жалобну роль останнього візника. Він їхав і знав, що залишав за собою якусь думку. Але я помічав і слід іронії в його профілі. Так, у ньому було щось маскарадне, як у того хлопчика, який одягнув на себе костюм смерті й розмахує косою перед перехожими, змушуючи їх відскакувати з переляку. І тепер мені здавалося, що я розумів, що ті окуляри з чорними лінзами, які так нерухомо трималися на ньому, мали різне застосування. Він їхав повільно, розділяючи натовп, який ішов назустріч. Люди притискалися до стін, забивалися в кутки, цей рух перебивав їх на півслові, привертаючи до себе їхні погляди, змушуючи схиляти голови, а він залишав їх позаду, немов перелякане стадо.
Потім ми виїхали до моря, я навіть не очікував цього. Я притулився чолом до скла. Море нерухомою блакитною смугою з’явилося зненацька між оком і чорною сідловиною перенісся. Пройшов потяг, так близько, що, здалося, мене зачепить, і я інстинктивно відсахнувся. Дорога пролягала вздовж залізниці, а я цього не помітив, її колія проходила зовсім поряд. Нарешті потяг проїхав, і знову з’явилося море. Блоки цементних кубів були розкидані поблизу цього надто вузького узбережжя, яке поглинали хвилі, і від нього залишалася лише тоненька стрічка кам’янистого пляжу, затиснутого з іншого боку залізничною колією. А далі, скільки сягає око, тягнулася низка жалюгідних, укритих кривою гривою антен різномастих будиночків, що тулилися один до одного.
Мені треба було попередити твою маму, я забув про неї і про тебе. Я відсунув вас у дальню підвалину своєї пам’яті, де ви здавалися мені чужими. Я думав про Ельзу як про дружину якогось приятеля, а щодо тебе, то я не був батьком, я був сиротою. Віддзеркалене у склі моє око спостерігало за мною, немов здивована рептилія. Повз мене прошмигнув на рекламному щиті величезний кран для мийниці. Тепер ми їхали ширшою дорогою. Трунар дав волю двигуну на цьому нарешті цілому асфальті. На дорозі не було розподілювальної смуги, і будь-яка з цих машин, занадто розігнавшись, могла втратити керування. Адже всі (я дізнався про це під час поїздки) хотіли переконатися в тому, що катафалк їхав не порожнім. Отже, щоб глянути на наш вантаж, водій міг упіймати ґаву та в’їхати нам у зад. Зрештою, ми були смертю, що їде попереду. Як чудово було б померти прямо в катафалку, поряд із трунарем. І певний час я був переконаний, що це саме той кінець, який приготувала мені доля. Здавалося, що мій супутник з масивним тілом нічого про це не знає, він просто вів машину, далекий від будь-яких передчуттів, твердо тримаючи руки на кермі, сховавши погляд за темними лінзами.
Ми зупинилися заправитися.
– Хочете поїсти? – запитав він, дивлячись на скляну конструкцію за бензоколонками.
Вона не вийшла разом з нами. Останнього разу, коли я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не йди», після закриття браузера.