Читати книгу - "Мертві душі"

бачачи, як йому вистачало стільки терпіння, щоб обмацати кожен ґудзик, і все це робилося з убійчою холоднокровністю, ввічливою до неймовірності. І в той час, коли обшукувані шаленіли, втрачали самовладання й почували злобний порив побити щиглями приємну його зовнішність, він, анітрохи не змінюючись ні в обличчі, ні у ввічливих вчинках, приказував тільки: "чи не будете ласкаві трошки потурбуватись і підвестися?" або: "чи не будете ласкаві, пані, завітати до другої кімнати? там дружина одного з наших чиновників порозмовляє з вами". Або: "дозвольте, ось я ножичком трошки розпорю підкладку вашої шинелі", і, кажучи це, він витягав звідти шалі, хустки, холоднокровно, як з власної скрині. Навіть начальство висловлювалось, що це був чорт, а не людина: він відшукував у колесах, у дишлах, у кінських вухах І не знати в яких місцях, куди б ніякому авторові й на думку не спало б забратися І куди дозволяється забиратися самим тільки митним чиновникам. Так що бідний подорожній, переїхавши через кордон, все ще протягом кількох хвилин не міг опам'ятатися і, витираючи піт, що виступив дрібним висипом по всьому тілу, тільки хрестився та приказував: "ну, ну!" Становище його дуже скидалося на становище школяра, що вибіг із секретної кімнати, куди начальник закликав його для того, щоб дати деяке напучення, але замість того відшмагав зовсім несподіваним способом. За недовгий час не стало від нього ніякого життя контрабандистам. Це була гроза і відчай усіх польських пачкарів. Чесність і непідкупність його були нездоланні, майже неприродні. Він навіть не склав собі невеличкого капітальця з різних конфіскованих товарів та відібраних деяких речей, що не надходять у казну, щоб уникнути зайвої писанини. Така ревна й некорислива служба не могла не зробитися предметом загального здивування і не дійти нарешті до відома начальства. Він дістав чин і підвищення і слідом за тим подав проект виловити всіх контрабандистів, просячи тільки засобів, щоб виконати його самому, йому зразу ж доручена була команда й необмежене право робити всякі розшуки. Цього тільки йому й хотілося. В той час утворилося сильне товариство контрабандистів на добре обміркованих засадах; на мільйони обіцяло вигод зухвале підприємство. Він давно вже мав відомості про нього і навіть відмовив підісланим підкупити, сказавши сухо: "тепер не час". А діставши в своє розпорядження все, в ту ж хвилину дав знати товариству, сказавши: "тепер час". Розрахунок був дуже правильний. Тут за один рік він міг одержати те, чого не виграв би за двадцять років найстараннішої служби. Раніш він не хотів заходити ні в які стосунки з ними, бо був не більше, як простий пішак, отже небагато одержав би; але тепер... тепер зовсім інша річ: він міг запропонувати які завгодно умови. Щоб справа йшла без усяких перешкод, він схилив і другого чиновника, свого товариша, який не встояв проти спокуси, дарма, що волосся було сиве. Угоди були складені, і товариство приступило до дій. Дії почались блискуче. Читач, без усякого сумніву, чув так часто повторювану історію про дотепну мандрівку іспанських баранів, які, зробивши перехід через кордон у подвійних кожушках, пронесли під кожушками на мільйон брабантського мережива102. Ця подія сталася саме тоді, коли Чичиков служив на митниці. Коли б він сам не взяв участі в цім ділі, ніяким контрабандистам нізащо не вдалося б виконати подібної вправи. Після трьох чи чотирьох баранячих переходів через кордон в обох чиновників було вже по чотириста тисяч капіталу. У Чичикова, кажуть, давно перейшло і за п'ятсот, бо був спритніший. Бог знає, до якої величезної цифри зросли би благодатні суми, коли б якийсь лихий звір не перебіг поперек дороги всьому. Чорт збив з глузду обох чиновників: чиновники, просто кажучи, подуріли і посварилися ні за що. Якось у запальній розмові, а може бути, що трохи й під чаркою, Чичиков назвав другого чиновника поповичем, а той, хоч і справді був поповичем, невідомо чому образився жорстоко й відповів йому тут же прикро й надзвичайно різко, а саме ось як: "ні, брешеш, я статський радник, а не попович, а от ти так попович!" А потім ще додав йому на злість, для більшої досади: "От, мовляв, воно що!" Хоч він таким чином дав цілковиту відсіч йому, повернувши на нього ним же вигадану назву, і хоч вислів: от, мовляв, воно що! міг бути сильний, але незадоволений цим, він ще послав на нього таємний донос. А втім, кажуть, що й без того була в них сварка за якусь молодичку, свіжу й міцну, як ядерна ріпа, за висловом митних чиновників; що були навіть підкуплені люди, щоб надвечір у темному провулку побити нашого героя; але що обидва чиновники пошилися в дурні й молодичкою скористувався якийсь штабс-капітан Шамшарьов. Як була справа в дійсності, Бог їх відає; хай краще охочий читач скомпонує сам. Головне в тому, що таємні стосунки з контрабандистами стали явними. Статський радник, хоч і сам пропав, але занапастив-таки свого товариша. Чиновників узяли під суд, конфіскували, описали все, що в них було, і це трапилося зненацька, як грім над головами їх. Як після чаду, опам'яталися вони і побачили з жахом, що наробили. Статський радник за руським Звичаєм з горя запив, але колезький устояв. Він умів затаїти частину грошенят, хоч який чуйний був нюх начальства, що наїхало на слідство. Використав усі тонкі звороти розуму, аж надто досвідченого, аж надто тямущого в людях, де діяв приємністю висловів, де зворушливою мовою, де покадив лестощами, які ні в якому разі не псують справу, де підсунув грошенят, словом, обробив справу принаймні так, що відставлений був не з таким безчестям, як товариш, і викрутився з-під кримінального суду. Та вже ні капіталу, ні різних закордонних дрібних речей, нічого не залишилося йому; на все це знайшлися інші охочі. Удержалося в нього тисячок з десяток, захованих про чорний день, та дюжини дві голландських сорочок, та невелика бричка, якою їздять холостяки, та два кріпаки, кучер Селіфан і лакей Петрушка, та митні чиновники, спонукувані сердечною добрістю, залишили йому п'ять чи шість шматків мила для збереження свіжості щік, та й усе. Так от у якому стані опинився знову наш герой! От яка гора лиха упала йому на голову! Це називав він: потерпіти по службі за правду. Тепер можна б зробити висновок, що після таких бур, іспитів, мінливостей долі й життєвого лиха він віддалиться із залишеними кровними десятьма тисячами в який-небудь мирний закуток повітового містечка і там зав'яне навіки в ситцевому халаті біля вікна низенького