Читати книгу - "Весілля в монастирі"

як і для більшості офіцерів, була наче суцільна солдатська маса на вченнях, на парадах, всі повинні виконувати одностайно накази, а ми їх муштрувати. А знаєш, коли я познайомився з тобою, я дужче замислився над людьми, твоїм ставленням до людей. Я відчув, що в твоїй праці для тебе нема суцільної маси в твоєму сирітському Трудолюбії, ані в твоїй біженській школі, ти про кожного дбаєш, як про рідного.

— А хто ж про них подумає, як про рідного? Пан? Пекарі? Ах, що я кажу, ти ж нічого про них не знаєш! Ти ж не знаєш, як мені доводиться воювати за них з паном, як цього року я полаялася з ним і трохи не покинула Трудолюбія. Але це я тобі потім розповім, як ми влаштували ялинку.

— Потім? Обов’язково потім розкажеш? — Ігор пильно глянув на неї. Як добре, що і вона відкладає щось на «потім».

— Усе, усе чисто розкажу, а зараз я тебе хочу слухати. Адже твій світ, воєнний, такий далекий від мене, а я хочу тебе уявити в ньому, бачити, розуміти.

Вона так слухала, що йому хотілося все розказати. Мабуть, це дуже добре, коли жінка любить так слухати, а не тільки сама гомоніти.

— Я хотів тобі розповісти, як цього року, — я вже був тоді на позиціях, — ми добре боєм відзначили різдвяні свята. Мені вони запам’яталися дужче, ніж колишні свята в столиці. Новий рік зустрів з офіцерами досить нашвидку, а на водохреща приїхав командир сусіднього дивізіону і кличе Брусилова до себе. Це свято, каже, в народі по селах особливо люблять і завжди відзначають не тільки молебнем, а й гулянкою, різними витівками. От, каже, солдати і молоді офіцери концерт підготували, на лісовій полянці збираються цілу виставу показати. Брусилов поїхав і кількох офіцерів з собою взяв і мене покликав. Дійсно, таку виставу і такий маскарад влаштували на полянці! І ведмедями, вовками, козами повдягалися, в різні національні вбрання і чоловічі, і жіночі — і де тільки розжилися усім! Ну, звичайно, примітивно, інколи тільки натяк на татарку або українку, але сміх щирий все викликало, кожна вигадка, і, уяви, хоч неподалік снаряди рвалися, а всі веселилися, танцювали, співали, боролися. Слава богу, жоден німецький снаряд не влучив, а всі, наче наперекір, не звертали уваги, що смерть поряд. До себе повертаємось, чую, Брусилов комусь із своїх штатних твердо так каже: «Хай там що завгодно, я завжди з солдатами буду. Це мій народ».

— І я тепер так думаю. А треба думати, Лікусю, треба багато вирішити для себе. Якби ти знала, чого я тільки не начувся у Петрограді, що побачив у Парижі!

— У Парижі! Ти був у Парижі? Коли?

— От лишенько, я ж нічого не встиг тобі розповісти, хіба нам може вистачити одного дня? — розпачливо зітхнув Ігор. — А мені хочеться, щоб ти все-все знала! Я був наприкінці того року майже перед різдвяними святами та Новим роком, про які оце тобі казав, і то лише кілька днів, з групою фронтових офіцерів. Нас послали познайомитися з французькою новою удосконаленою зброєю. Я ж артилерист, можна сказати, старий фронтовий кадр і до того ж можу досить вільно розмовляти по-французьки. Щодо мов, на щастя, нас добре вишколили і в корпусі, і в училищі.

Загалом підходящим виявився для цієї групи. Я, правда, і раніше був у Парижі, це коли училище закінчив, тьотя Соня «подарувала» мені таку подорож. Ти бувала за кордоном?

— Ні, — сумно похитала головою Літа. — Тільки в Пітері, проїздом у Москві та по монастирях маму возила, — гірко всміхнулася вона. — Чоловік бував скрізь ще до шлюбу, тепер, крім Полтави, ніде не буває. От і ти вже скрізь побував.

— Тепер після війни ми поїдемо з тобою вдвох усюди, — впевнено, гаряче мовив Ігор. — Віриш?

Літа заспокійливо погладила його по голові.

— А цього разу я Парижа майже не бачив, але ж він і не такий став, війна теж наклала свій відбиток, як на все, і на наш Пітер. Він наче спорожнів, нема тих численних кафе на вулицях, кабаре, галасливої юрби при прогулянках, того шику на бульварах, жінок у розкішних туалетах, у відкритих ландо, безлічі театрів і театриків. Я тоді був ошелешений і приголомшений усім. А зараз бачив лише багато занепокоєного народу, трудового, військового, і жінок вже не в шикарних вбраннях, а теж стурбованих, що поспішали на роботу, навіть зовні зовсім інших, бо й мода змінилася. Багато підстрижених — ніколи возитися з зачісками, — засміявся він. — Ти диви мені, не смій підстригатися! А спідничка і в тебе модна — коротка і вузенька, що-що, а мода моментально і до нас долітає!

— Ач, додивився!

— На жаль, це було легше, адже на вулицях в очі впадало, а інше, за чим послали, роздивитись було складніше, а треба було багато з чим познайомитися і розібратися. Французи — прості французи, ну, такі офіцери, як ми, дуже милі люди, ми одразу знайшли спільну мову, навіть ті з наших, хто не говорив по-французьки. А от вища влада нас обурила до краю. Нам влаштували бесіду з президентом, з Пуанкаре.

— Що ти кажеш? З самим президентом? Який же він?

— Знаєш, він не справив на мене враження якоїсь виняткової, мудрої людини, як, звичайно, чекали ми від президента Франції. Зовні так собі, посередній адвокат. Спочатку подумав — пишається своїм демократизмом, от і прийняв нас без наших китайських церемоній. Посадовив усіх навколо свого письмового стола,