Читати книгу - "Дожити до весни"

вдаваною суворістю, співпереживання, готовність боронити своїх вихованців. Здавалося, у цій жінці такий безмір енергії, що його й за сотню літ не вичерпати. Але хвороба підкосила золотоусту Солоху несподівано, після концерту. Зал ще аплодував, а за лаштунками вже викликали «швидку». Після операції Соломія перебралася на Прикарпаття, де залишився батьківський будинок. Казала, що козяче молоко та гірське повітря – найкращі ліки. Трохи оклигавши, почала приймати у своїй зеленій колибі туристів, керувати аматорським оркестром, а два роки тому навіть організувала фольклорний фестиваль. Минулого літа запрошувала її з Ірискою на гостину, але тоді не було часу на поїздку. Тепер можна поїхати. Не заради гірського відпочинку, а щоб поговорити. Відчула раптом у собі таку потребу – поспілкуватися, відкрити душу перед близькою людиною.

Старенький потяг Львів-Чернівці смикався, як паралітик. Чоловік на верхній полиці голосно похропував, відвернувшись до перегородки. Пожалкувала, що попросила в касі нижнє місце – під підлогою купе так гримотіло й чахкало, що заснути, мабуть, не вдасться. Зазирнув провідник, запитав, чи замовлятимуть пасажири чай. Анабель замовила. Чоловік зверху тільки перестав хропіти й принишк, але не озвався. Поки чай остигав, вийшла в коридор. За вікном миготіли чорні дерева з набубнявілими бруньками. Над землею стелився дим. Скільки людям не нагадуй, що спалювати відходи не можна, бо в повітря потрапляють токсичні речовини, вони все одно щовесни й щоосені наводять лад біля своїх осель ось у такий спосіб. Повернулася до купе, випила чай. Раптом страшенно захотілося спати. Ще не встигла розстелити постіль, як із верхньої полиці зіскочив чоловік.

– Гора з горою, як мовиться, лобами не буцнуться, а от людина з людиною… Ну що, повітрульо34, куди ще настукала про свої довбані дуби й Омелянові лісопильні? Тобі ж сказано було: сиди вдома та сопи в дві дірки, їж борщ з грибами та тримай язика за зубами, бо ще одна перевірка – і тебе замість дуба… А ти в область попхалася. Знов, виходить, закладала земляків. А що ще закладати? Лісопильні опломбували, зрубане та спиляне забрали, Омеляна оштрафували. І ти думаєш, що все це тобі з рук зійде?

Анабель дивилася на Тайсонові губи, що якось дивно то розтягувалися в широкій, аж до вух, нахабній посмішці, то стягувалися у круглий вузлик із жовтим бантиком зубів. Голос ніби з-за стіни долинав. Обличчя розпливалося, подвоювалося, потроювалося і знову збиралося в одне. Тайсон підійшов упритул, підхопив валізу, наказав одягнути куртку й вийти з купе. Лісорубова долоня залізною клешнею вп’ялася в передпліччя.

– Шуруй до тамбура.

У коридорі вагона – жодної людини. Службове купе зачинене. Провідника не видно. Куди ж він зник? Куди всі зникли? Зрештою, а що б змінилося, якби хтось побачив, як ідуть двоє пасажирів – попереду трохи пригальмована жінка, а за нею чоловік із валізою в руці? Подумали б, що люди прибули до своєї станції і готуються до виходу.

Потяг тільки призупинився й одразу рушив далі. Анабель ще й до землі не встигла долетіти, як колеса зачахкали десь угорі, над головою. І голосно зойкнула навздогін потягові скрипка.

11

Цей похмурий чоловік ніколи не любив музики. І ще більше не любив мене. Він приїхав на хутір, аби помститися Луці. Знав, що той понад усе дорожить своєю «червоною панною», тож вирішив забрати мене, щоб завдати йому болю, нестерпного болю. Був ще й інший задум: колись, трохи пізніше, коли все-таки вдасться прорватися до буржуазної Європи, продати скрипку на одному з антикварних аукціонів, добре б на «Сотбіс» або «Крістіс», де за шедевр французького майстра можна отримати не просто великі, а дуже великі гроші. Чому б і ні? Гроші він любив. Але виявилося, що вивезти мене за кордон – справа складна та ризикована. Та й задум цей хутко згас, як сірник на вітрі – мій викрадач дедалі більше звикав і прихилявся до мене. Та й нікого, крім мене, у нього невдовзі не залишилося.

Ненависть і помста – це замкнене коло, у якого немає кінця. Я спостерігала, як він нервово, наступаючи на свої ж сліди, ходить по ньому, щороку все повільніше й повільніше, і стрімко руйнується та деградує. Так розвалюється нібито добротний, гарно пофарбований, але зведений із трухлявого дерева й на поганому ґрунті будинок. Спочатку просідає фундамент, потім тріскаються стіни, облітає штукатурка, перекособочуються вікна та двері, падає дах. Втім, здається, дах у Казимира Хромова поїхав передусім. Він щовечора зачинявся на ключ у своїй кімнаті, діставав мене зі свого потаємного сховку, клав перед собою, як розповиту дитину, і розпочинав свої безконечні монологи. Іноді несподівано впадав у раж, кричав, що я дурна, як і всі жінки, що не розумію його, що ніхто на всьому світі не розуміє Казика Хромова, зі злістю відштовхував мене від себе й надовго замовкав. Іноді ж говорив, як на сповіді, каявся, навіть на коліна ставав, похапцем вимолював прощення.

Але ж я не священик, щоб відпускати гріхи. Я скрипка!

***

Він ріс у батьків єдиною дитиною. І все було тільки для нього. Йому здавалося, що навіть сонце на небі встає щоранку лише для того, аби світити Казикові Хромову, а заходить тому, що Казьо вже спить і більше немає йому, небесному світилові, на кого на цій маленькій земній кульці дивитися. Життя малого нарциса змінилося тоді, коли батька вперше забрали на війну. Її називали фінською, або ще зимовою. Батько поїхав з дому останнього листопадового дня 1939-го року, а повернувся у травні 1940-го. Мама після його від’їзду стала інакшою, зовсім-зовсім інакшою – не потурала більше