Читати книгу - "Нестяма"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ти розумієш — я шаленію від неї, а ти — якісь копійки, басейн, ДеСеШа...
— Ну, якщо так, тоді... Пробач.
— Старий, я — приїхав. Ти розумієш? А те, що вона трошки не така, як ми з тобою, — вона наївна, романтична дівчина. Вона — як віск, розумієш?
— Звісна річ. Ти вже всім навколо заборгував. Оті Ніни-ні гроші на кооператив? Ну це ж — непорядно по відношенню до Ніни.
— Я ж не міг приїхати до Херсона голий, як бубон, зрозумій. Ось ми станемо на ноги — і я все поверну, — вірить Вова.
— Коли це буде?
— А вона така... — хоче показати. — Навіщо мені її занурювати в оці дрібниці? Вона ж лише починає жити. Їй же, зрозумій, лише сімнадцять років. Згадай себе, коли ти був такий.
Пауза, яка розмежовує молодість від зрілості.
— Бач, не можеш навіть пригадати. Я теж. Але вона! Її — треба захистити. З цього воску треба ліпити обережно, а не так: «інші інтереси, інші вподобання».
— Пробач мені, старий, якщо я був неправий, — увібгує свій дим Анатолій.
— Я знаю, що це все — нелегко. I ти — мусиш нам допомогти. Ти, як друг і родич, у першу чергу. Твої знання, досвід. I ще...
— Старий, у мене більше нічого нема. Я тобі віддав тридцять, у мене самого залишилося п’ять.
Володя на це дивується, якщо не ображається:
— Та що ті п’ять... Продай кілька книжок, старий.
— Ти... що?? Я — не зможу таке... — починає одступати-ся з балкона Толя.
— Ну хочеш — я тобі зможу, я тобі допоможу? Я їх сам однесу на ринок...
— Ти ж знаєш — книги для мене — це все.
— ...якщо тобі віднести їх туди важко. За них — добре дадуть. А потім, коли ми станемо на ноги — ми повернемо.
Толя кліпає:
— Книжки?..
— Ну-у... Або гроші. Виручай, старий.
— Ти взяв у мене почитати Монтеск’є... і досі... не повернув. Ти ж брав почитати.
— Я поверну, старий.
— А Верхарна?
— I його теж. Поверну. Коли ми станемо на ноги.
— Гм. Усі вісім томів?
Балкон напружується. Але не Вова.
— Вона через мене покинула великий спорт, старий. А ти...
— А Цицерона? А Сенеку? Сенека де, питаю?
— Сенека... До чого тут Сенека? Їй же — все треба починати спочатку. Все! Розумієш?
— А Андре Жіда?
— Ну от, через якогось там жида. У мене це — на все життя, зрозумій. Як я їй буду в очі дивитися... Ну? Заради нашої старої дружби.
Анатолій виносить на це зі своєї кімнати книгу. Володя вчіпляється в бильця. Балкона.
— Я її — люблю.
— Едгар По, — каже Анатолій.
Коли приходить ніч, Володя виходить знову туди, на балкон, довго мне там цигарку. Чиркає сірник. Бачить:
Ніна стоїть під фікусом, націляючи йому в груди дубельтівку. Він інстинктивно хоче одвести цівки вбік, але вмить розуміє — один необережний жест вартуватиме йому життя.
— Гроші на кооператив. На нашу з тобою окрему, окрему квартиру. Ти їх, їх, їх, — не може од напруги промовити жінка.
— Зрозумій мене хоч раз. Я ж не міг приїхати в Херсон просто так... Батько в неї солідний чоловік, а мені ні в що одягнутися було? Повір — інакше я б нізащо...
— Я все зважила. Такому, такому як ти — не варто жити. Ти — соціально небезпечний.
Це приголомшує. Кого хоч.
— Як ти смієш!
— Смію.
Володя хапає повітря:
— Як ти можеш? Це ж — дідусева рушниця!
— Я тебе ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу. Ненавиджу! Я уб’ю, уб’ю, уб’ю тебе! — хоче натиснути.
Притискає рушницю йому до грудей. Володя встигає:
— Не стріляй, ти розбудиш Юру! Сина!
Ніна озирається на двері своєї кімнати. У неї опускаються руки. Володя пальчиком одводить рушницю. Потім міцно хапає її. Читає:
— «Шановному Кузьменкові Семену Семеновичу в день народження від колективу підлеглих. Двадцятого вересня одна тисяча дев’ятсот тридцять третього року».
Переломлює навпіл дубельтівку. Вибирає патрони, ховає їх до кишені. Плечі в нього починають безмовно труситися.
Плаче беззвучно й Ніна, обійнявшись, ідуть до ванни.
Чутно лише, як крапає на кухні вода.
— Ну, навіщо... О, як
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нестяма», після закриття браузера.