Читати книгу - "Марта"

І ось уже п'ять днів, як його мати зовсім не вставала з ліжка. Володимир спробував на хвилину забути про те, що очікує його вдома. Але відволіктися, знайти щось хороше на вулицях міста не виходило. Київ був післязимовий й сірий. А на обличчях людей застигла маска напруженого страху і втоми. Хмари людей у перешитому й перефарбованому одязі вистоювали довжелезні хвости: по гас, пшоно, по дрібну солону камсу. А на хліб впроваджено картки, так що звичайні кияни мусили виживати на 300 грамів...

Володимир вважав, що дбав про свою матір. У чергах, після того, як прилавки крамниць спорожніли, вона не стояла. Він діставав усі продукти. Щось отримував по картках і спеціальних купонах на їжу, решту — завдяки обміну на базарі частини пайка на щось потрібніше: олію, квасолю чи цибулю. Звичайно, деякі продукти взагалі зникли, наприклад, сало й масло. Але у цілому жили вони з матір'ю значно краще за інших.

Ніхто не міг йому дорікнути, що він не дбає про материне здоров'я. Праля приходить двічі на тиждень. Навіть прибрати інколи допомогає. Щороку він дістає матері путівку чи то в Крим, чи в Кисловодськ. Хай тільки на ноги встане, і можна буде щось таке знову організувати. А з тим парторгом з материної установи треба поговорити. Щоб такого більше не було.

Роздуми Володимира зненацька обірвалися, коли з безлічі голодних примар, на які він, як і багато інших киян, навчився не звертати уваги, тамуючи у собі швидше не співчуття, а роздратування, — його очі вихопили обличчя, що вирізнялося з-поміж інших. Навіть на відстані його увагу прикували великі зелені очі на блідому схудлому личку, обрамленому чорним, немов смола, волоссям.

Ніби спалах, в уяві Володимира постало дике поле, зігріте літнім сонцем. Воно тонуло у духмяних пахощах різнотрав'я: терпкості полину, ніжній тендітності волошок і материнок, в жовтому цвіті звіробою. Щемко сюрчав десь поряд у траві коник, діткаючись струн душі, творячі укупі з нею ласкаву мелодію літа. А на іншому кінці поля йшла, по пояс заквітчана золотим колоссям пшениці, незнайомка із зеленими очима. Вона мовчала, але крізь її вуста, здавалося, линула якась пісня, яку підхоплював багатоголосий природний оркестр. Біле полотно сорочки, вишите білим по білому, було немовби зіткано із маленьких кучерявих хмаринок, що простували собі безтурботно по безкрайній просторіні блакитного неба. Й вінок на розпущеному волоссі коронував красуню, яка гордо йшла до нього полем...

— Відьма, — прошепотів сам до себе Володимир, повернувшись до тями. І здивувався сам собі, бо насміхався завжди як із релігійних забобонів, так із окультних усіляких наук, з любителів викликати померлого духа, прихильників антропософії й Рудольфа Штайнера, а також вегетаріанців і читачів Фрейда.

Але ж ось улесливий спритний розум підсунув слушну думку: та йому ж потрібна наймичка, а також людина, яка б доглядала, хоча б кілька днів, його хвору матір! Не все ж стару сусідку просити. Гальма жалібно заскавуліли, ніби нагадуючи власнику автівки про здоровий глузд, але Володимир, як зачарований, повертав кермо назад.

— До мене служити підеш? — за хвилину він почув свій хрипкий, незвично схвильований голос, звернений до незнайомки.

Вона мовчала, й нашорошена тиша відлунювала тривогою у його серці. Але за мить Володимир опанував себе. Чари розвіялися, й він побачив перед собою трішки перелякану, дуже голодну й змарнілу дівчину. Таку худеньку, що, здавалося, могла звіятися найлегшим подихом вітру. І темна, вже добряче припилена одіж, крилами лопотіла об її тоненький стан.

Як правило, нечутливий до нюансів і відтінків людських емоцій, цього разу Володимир інтуїтивно раптом збагнув, що дівчина міркує собі, чи не пропонує він їй чогось непристойного. Якась потаємна внутрішня боротьба відобразилася на суворому блідому личку, й за мить було зрозуміло, що у цьому випадку голод і всепереможна жага хліба не отримали владу, не знищили все людське: сором, честь й гідність. Легка тінь байдужості й відчуження майнула у її зелених стомлених очах, які промовисто говорили «ні».

Володимир тоді спробував по-іншому:

— Наймичка потрібна: доглядати хвору матір, прати, прибирати, куховарити, може, щось і церува-ти доведеться.

Згадка про шиття зовсім невчасно воскресила у пам'яті Володимира образ Марти. Але він його роздратовано відігнав.

— Ходімо ж бо! — наполіг уже зовсім упевнено й рішуче. Пронизливий березневий вітер шарпав його легку одежину, придатну лише до комфортного пересування автомобілем із критим дахом. Чоловік ловив дрижаки, а здоровий глузд, прокидаючись від холоду, кричав йому «тікай».

Можливо, ще хвилина, і він би справді поїхав додому ні з чим. Але незнайомка кивнула, поправила хустку, що трохи сповзла з голови, і слухняно пішла за ним. Вже в авто кинула Володимирові:

— Знайте, я вас не боюся! — і очі хижо зблиснули з викликом і відчуттям власної гідності.

— Овва! Чую вже глибоку вдячність у твоєму голосі! — іронічно зауважив чоловік, але на душі стало якось моторошно.

— Але я повинна була вам це сказати, — відповіла дівчина, притискаючи до грудей полотняну торбинку, ніби захищаючись нею не тільки від нього, а й від усього світу.

— То як тебе звати?

— Ружена... Ружена Грушівська.

— Скільки років?

— Дев'ятнадцять. Батько пішли на війну, і я уродилась.

— Будеш служити у мене, поки моя мати не видужає. Зрозуміло? — сказав строго