Читати книгу - "Убити пересмішника"

злиденне життя мрунів. У них до того примітивне розуміння родинних стосунків, що все плем’я — це фактично одна велика сім’я. У дитини стільки батьків, скільки чоловіків у племені, і матерів стільки, скільки є жінок. Граймс Еверет робить усе що може, аби навчити їх жити, як належить людям, тому йому вкрай потрібні наші молитви.

Мейкомб знову став самим собою. А точніше — таким, яким був минулого року і позаминулого, якщо не брати до уваги двох незначних змін. По-перше, з вітрин магазинів і з вікон автомобілів зникли плакати Національної адміністрації відродження промисловості: «Ми вносимо свій вклад». Я запитала Аттікуса, чого їх зняли, і він відповів: бо НАВП померла. Я запитала, хто її вбив, і він відповів:

— Дев’ять старих чоловіків.

Друга переміна, що сталася в Мейкомбі протягом року, не мала державного значення. Раніше День усіх святих відзначали як кому заманеться. Діти розважались як хто міг, як хто вмів, допомагаючи при нагоді одне одному; якщо, наприклад, хтось надумав витягти коляску на дах міської конюшні, то робили це гуртом. Але коли минулого року діти порушили спокій міс Тутті і міс Фрутті, батьки зрозуміли, що справи зайшли надто далеко.

Сестри Барбер, міс Тутті і міс Фрутті, були старі діви і жили в єдиному на весь Мейкомб будинку з підвалом. Ходили чутки, що сестри Барбер з республіканців, переїхали сюди в 1911 році з Клентона, штат Алабама. Жили трохи не так, як усі інші, і це нас дивувало; ніхто не знав, нащо їм підвал, але вони так хотіли, і підвал викопали; решту свого життя вони тільки те й робили, що проганяли звідти дітей — цілі покоління юних мейкомбців.

Мало того, що міс Тутті і міс Фрутті (їхні справжні імена — Сара і Френсіс) жили за північними звичаями,— вони були ще й глухі. Міс Тутті на те не зважала, жила спокійно в світі безмовності. Зате міс Фрутті, як людина допитлива, придбала слухову трубку такого розміру, що Джем називав її грамофонною трубою.

Діти все це добре знали, і ось напередодні Дня всіх святих кілька шибеників, діждавшись, поки сестри Барбер міцно заснуть, прокрались у вітальню (адже ніхто, крім Редлі, на ніч дверей не замикав), винесли звідти тихенько всі меблі і заховали в підвалі. (Свою участь в цій справі я заперечую).

На другий день крик і гамір у дворі сестер Барбер підняли сусідів на ноги ще до схід сонця.

— Я чула! — долинало звідти.— Я чула, як під’їхала вантажна машина прямо до дверей! Вони тупали, як коні. А тепер — шукай їх, вони вже десь у Новому Орлеані!

Міс Тутті була певна, що меблі вкрали мандрівні торговці, які проїздили через місто два дні тому.

— Такі чор-ні,— казала вона.— Сірійці.

Викликали Гека Тейта. Він оглянув місце події і дійшов висновку, що це діло рук місцевих злодіїв. Міс Фрутті сказала, що всіх мейкомбських вона знає по голосу, минулої ночі з вітальні долинали чужі голоси, ніхто в Мейкомбі не вимовляє «р» так розкотисто.

Міс Тутті вважала, що без собаки-шукача тут не обійтись, і оскільки вона наполягала на цьому, містерові Тейту нічого не лишалось, як вирушити за десять миль і привести собак. Коли їх пустили по сліду, собаки від парадних дверей побігли за будинок і стали гавкати на двері, що вели до підвалу. Тричі примушував містер Тейт собак стартувати від порога, і щоразу вони бігли до підвалу. Нарешті вій догадався, в чому річ. Того дня на вулицях Мейкомба, принаймні до полудня, не видно було жодної босоногої дитини, ніхто не роззувався, аж поки не повели собак назад.

А тому мейкомбські дами вирішили: цього року святкувати інакше. Шкільний зал буде відкритий. Дорослі зможуть дивитися живі картини, а для малят організують різні розваги — піймай яблуко, цукерка на ниточці, спіймай осла за хвіст. Крім того, буде встановлено приз за найкращий самодіяльний маскарадний костюм — двадцять п’ять центів.

Ми з Джемом зраділи до нестями. І не тому, що хотіли чимсь відзначитися,— ні, головне тут — принцип. До того ж Джем вважав, що він уже надто дорослий для маскараду в День усіх святих. Він сказав, що в цей день його ніхто до школи не заманить. Як хочеш, подумала я, мене Аттікус поведе до школи.

Але невдовзі я дізналась, що в той вечір маю виступати на сцені. Місіс Грейс Мерівезер придумала оригінальну живу картину під назвою «Округ Мейкомб — per aspera ad astra»[5], де я представлятиму шинку. На її думку, це чудова ідея — одягти дітей в костюми, що зображають різні види сільськогосподарської продукції нашого округу: Сесіл Джейкобс, наприклад, буде коровою, Агнес Бун — квасолиною, ще хтось — земляним горіхом і так далі, аж поки не вичерпається багата уява місіс Мерівезер і запас дітей.

Єдине, що від нас вимагали, як я зрозуміла з двох репетицій,— вийти з-за лаштунків тільки-но когось із нас назве місіс Мерівезер (вона сама і автором була, і ще вела програму). Наприклад, вигукне вона: «Шинка!» — це означає виходити мені. А потім на закінчення ми всі разом заспіваємо: «Мейкомб, Мейкомб, ми завжди будемо вірні тобі», а місіс Мерівезер урочисто винесе на сцену державний прапор.

Пошити потрібний мені костюм було неважко. Щодо фантазії, то місіс Креншо, місцева швачка, не поступалася навіть перед місіс Мерівезер. Місіс Креншо взяла дротяну сітку і зігнула її в формі шинки. Потім обтягла бурою тканиною і відповідно пофарбувала. Я мала тільки пригнутися, щоб хтось натягнув на голову цей хитромудрий пристрій, що сягав мені до колін. Місіс Креншо завбачливо прорізала два невеличких отвори для очей. Взагалі вона все зробила дуже добре, Джем сказав, що я справжня шинка на ногах. Були, правда, деякі незручності: костюм вийшов тіснуватий, у ньому було трохи душно, носа не почухаєш, коли засвербить, і вибратися самій не під силу, хтось мав допомогти.

Коли настав День усіх святих, я думала, що вся наша сім’я прийде подивитись, як я виступаю, але на мене чекало розчарування. Аттікус досить тактовно пояснив, що він дуже стомився і йому просто не до живих картин. Він цілий тиждень провів у Монтгомері і повернувся додому надвечір.

— Попроси Джема,— порадив Аттікус,— може, він піде з тобою.

Тітка Олександра сказала, що їй треба рано лягати спати, вона цілий день прикрашала сцену і геть стомилась... І раптом вона замовкла напівслові. Відкрила рот, хотіла ще щось сказати, але так і не змогла.

— Що з вами,