Читати книгу - "Сад Гетсиманський"

бути два виходи: вмерти раз, або вмерти двічі. Вмерти раз, це бути роздавленим фізично, але лишитись і не вмерти морально, зберегти свою честь, свою душу й горде право бути любленим… Вмерти двічі — це вмерти безповоротно морально ставши підлим трусом і нікчемою, і до того ж вмерти й фізично, але як! Можливість вижити в таборах — це байка. До того ж… вижити морально мертвому!.. Ви пам’ятаєте легенду про Юду, Давиде?! І ви пам’ятаєте легенду про осику?..

Давидові очі замерехтіли сльозами. Він довго дививсяі Андрієві в лице, потім стиснув мовчки Андрієві пальці і пішов на своє місце. Там сидів тихо, поклавши голову на коліна…

Давида почали водити на допити щодня. Камера обмотувала йому побиті плечі рушниками, а поверх одягала сорочку, перед тим як іти, щоб не так було боляче терпіти. І так само йому обмотували стегна. Хитрили. Але слідчий все те здирав і арештантське милосердя пропадало марно. А може, й не пропадало?.. В кожнім разі Давид в чомусь черпав з душевну силу терпіти тяжкий іспит стоїчно. Андрій сам здивувався, на що здібен цей тихий юнак.

Їх забирали — Андрія й Давида — майже одноразово, і вони ходили на допити, як то кажуть, «на пару», хоч ходили до різних слідчих.

Одного ранку, після типової ночі, їх привели разом назад до камери. Андрія привели попід руки, а Давида принесли на брезенті, побитого, непритомного. Принесли в камеру, поклали біля дверей і пішли. Охріменко, як кожного в таких випадках, переніс Давида на місце.

Давид лежав без пам’яті перед очима цілої камери й дрібно тремтів, а доктор Литвинов скорбно ходив біля нього, змочував чоло водою, голубив тремтячою батьківською рукою його тіло… Юнак помалу приходив до пам’яті.

А прийшовши до пам’яті, Давид схопився злякано й сів. Озирнувся по камері, минаючи Литвинова… Потім швидко підповз на руках до Андрія, уткнув лице в його коліна й тяжко заридав…

Камера опустила голови. А з Петровським сталося щось неймовірне. Петровський не витримав — він весь затрясся, лице зморщилось, в нестямі він підніс свої старечі, тремтливі руки вгору й несамовито закричав:

— Господи!!! Господи!!! Хай… Хай… О–о!!. Він не міг вимовити чогось страшного, що видиралося з його горла.

Глянувши крізь паволоку туману на нього, на піднесені страшно руки, мов крила, Андрій знову згадав свою матір і ті її очі безтямні, і видалося йому, що щось валиться з грохотом. Андрієві підкотився клубок до горла — шкода стало безмежної людської віри, шкода цього прекрасного й так нагло розтрощеного старця, й він, зітхнувши, промовив:

— Це треба, отче!..

Бунчук повернувся з «брехалівки» і розповідав «анекдот»… Анекдот, що їх творила тут, в цих мурах, сама дійсність.

Хоча цей Бунчук сам був суцільним анекдотом з його всією справою. Здоровий, ставний красень, «вождь» всіх фізкультурників, бо директор Республіканського інституту фізкультури, він не витримав уже «малого конвейєра» й залізної логіки умовлянь слідчого і, як відомо, підписав дивовижний протокол після перших кількох екзекуцій. Головне ж, підписав тому, що він — член партії, і його легко переконали, що «так треба для країни й партії». Гаразд, він дисциплінований член партії! Він підписав «щиросердні зізнання», що, згідно з обвинуваченням, «дійсно» був організатором повстанської й терористичної організації; складеної з фізкультурників (і то в республіканському масштабі!) і мав на фізкультурному параді в Києві убити секретаря ЦК КП(б)У — Косіора. Убивство мало статися в спосіб кинення великого букета квітів на трибуну, а в квітах мала бути бомба! В провід цієї організації Бунчук завербував усіх викладачів, професорів і інструкторів свого інституту. Власне, «завербував» слідчий, а Бунчук тільки підписав, що це іменно так було, переконаний залізною палкою й аргументами про «вірність країні й партії». Потім Бунчук чекав трибуналу.

Раптом Косіор потрапив у неласку — виявилося, що він «ворог народу»! Ця вістка прийшла до камери з волі, — приніс її один новенький. Почувши про це, Бунчук танцював з радості — доля виручила його! Він з категорії ворога народу несподівано потрапив у категорію героя! Адже ж він хотів убити «таки да!» ворога народу. Не якого–небудь, а великого, злісного, справжнього, найбільшого!.. Хіба це не геройство!? Власне, з цієї нагоди Бунчук і розповів про і пікантні подробиці своєї справи цілій камері. Він не і утримати вже язика за зубами на радощах.

Після такого милостивого жесту фортуни Бунчук нетерпляче добивався до слідчого. Але слідчий не квапився, мабудь, збитий з пантелику, розгубився. Потім слідчий викликав Бунчука… Велика радість закінчилась ще більшою печаллю.

Чемний і ввічливий слідчий, поздоровляючи з перемогою, підсунув Бунчукові папірця для підпису. В цім папірці стояло, що Бунчук, згідно з його попереднім щиросердним зізнанням, мав у спілці з Косіором убити члена ЦЇС ВКП(б) СССР, а тепер секретаря КП(б)У, товариша Микиту Хрущова.

Даремно Бунчук опирався, не можучи розлучитися з такою прекрасною жар–птицею, яка несподівано влетіла йому до рук, — слідчий його «переконав», що було саме так, як написано ось в цьом папірці, а все попереднє — то була підла спроба обдурити органи революційної законності. І Бунчук підписав.

В процесі цього підписування він побував у «брехалівці» цілий день, куди його вкидали «думати».

А тепер, повернувшись до камери 49–ї, Бунчук розповів про свою печаль, а тоді розповів той анекдот, що чув у «брехалівці». Це був веселий анекдот…

Жило на світі, в якомусь глухому селі, п’ять братів, дітей однієї матері. І от одного з них посаджено до тюрми. Бито його, товчено його, селюка бідолашного, за те, що в колгоспі «подохли коні», вимагано великих діл та цілої великої організації. Мучився чоловік, як той бідолашний Аслан, упирався, але нарешті здався. Тільки в нього не вистачило совісті завербувати когось чужого, й він приніс у жертву рідного брата, завербував його. А тоді вони з цим братом, зустрівшись у тюрмі й розв’язуючи ту саму ділему вже вдвох, вибираючи жертву молохові ненаситному, вирішили завербувати третього брата. Вибирали того, котрий мав менше дітей. Потім завербували четвертого… Лишався на волі лише один брат з цілого роду з купою дітлахів… Брати думали–думали, що ж буде робити самотою один брат на волі? Ліпше вже бути всім укупі… І тоді вони вирішили завербувати п’ятого брата і завербували. На волі лишилася старенька мати, квола й нікому не потрібна, якої ніхто вже не зможе й не схоче завербувати.

І тепер ті п’ять братів несподівано зустрілися в «брехалівці», випадково. Зустрілися, цілувалися, обіймалися, ніби приїхали один до одного