Читати книгу - "Лагідний янгол смерті"

— Зачекай там, — він кивнув у бік приймальні фотоательє. — Я переберусь.

У гастрономі ми зупинилися біля винного прилавка.

— Що брати? — запитав я.

— Портвейн, червоний, — сказав Вітя. — Он там, зверху на полиці. Написано «Массандра».

З пляшкою ми зайшли до нього. Мешкав він у маленькому приватному будиночку, подвір'ям якого розгулювали кури.

— Я б залюбки горілки випив, — сказав він, сідаючи за стіл, застелений плямисто-брудною зеленою скатертиною. — Але зась.

— Печінка?

— Весілля, — видихнув фотограф. — Завтра весілля знімати, а це не можна робити тремтячими руками...

Він відкупорив бляшанку консервів, нарізав хліба, дістав тарілки, виделки та прості скляні келишки.

Доки ми пили й закусували, він жодного разу не згадав про мою плівку та фотографії. Розповідав про себе. Про те, як жив в Ужгороді, як був чудовим фотографом, але багато пив, і жінка зрештою вигнала його з дому. Попервах перебивався у друга, вони разом із другом пропили його два найкращі фотоапарати: «Пентакон» і «Нікон». Потім у Коломиї померла мати, залишила йому цей будиночок, і він довго не міг вирішити, що з ним робити. Спочатку хотів продати, але, знаючи, що в такому разі всі гроші процвиндрить на горілку, вирішив зробити по-іншому. Кинув пити й переїхав сюди. Одразу знайшов роботу в фотоательє. Інколи отримує якийсь підробіток у міліції — просто на машині забирають, і йому доводиться фотографувати місця злочинів.

Коли ми допили портвейн, Вітя зібрався з духом, підвівся з-за столу.

— Так, мені треба виспатися перед весіллям. А тебе, либонь, жінка чекає... Вона в тебе хто? Татарка?

— Казашка, — відповів я.

— Молодчага, — Вітя хитнув головою.

Я так і не зрозумів, у чому сенс його схвалення. Уже коли він проводив мене до хвіртки, сказав:

— Моя була мадяркою. Боже тебе збав від цієї національності...

Додому я йшов хвилин двадцять п'ять. Було ясно, хоча сонце вже котилося на захід. У спину дув прохолодний вітерець. Кілька разів по дорозі я перевіряв кишеню курточки, у якій лежав конверт із фотографіями і коробочка з плівкою.

Двері мені відчинила Ольга Миколаївна. Вона відразу відчула запах спиртного. Обличчя її набуло суворого виразу, вона озирнулася, перевіряючи, щоб поруч нікого не було, й зашепотіла мені повчально:

— Тобі цього не слід робити — з нашими хлопами пиячити. Вони лайдаки, а ти молодий, у тебе жінка файна!

— Більше не буду, — прошепотів я жартома і зазирнув спочатку на кухню, потім до вітальні.

— Гуля у тамтій хаті, — старенька кивнула на сходи. — Читає. За півгодини «Санта-Барбара», спускайтесь!

72

Зранку знову задощило. Я прокинувся голодний і з важкуватою головою. Гуля вже натягувала джинси.

— Де ти вчора був? — запитала вона мене, озирнувшись. — Повернувся такий веселий і неговіркий. І відразу спати ліг.

— Вибач. У фотографа посиділи. Нумо поїмо, потім я тобі дещо покажу!

По сніданку ми знову піднялися до себе в кімнату. Я дістав фотографії, розклав їх на столі. Зручно всівся й увімкнув лампу.

— А де мої фото? — запитала Гуля.

Я провів поглядом по розкладених знімках, але портретів Гулі не побачив. Перерахував знімки — їх виявилося тільки тридцять чотири.

— Напевно, не вийшли, — сказав я.

Ми разом розглядали знімки. Я відшукав ті три, на які звернув мою увагу Вітя. Передав їх Гулі, а сам роздивлявся інші. У мене вже не лишилося сумнівів, що всі знімки були зроблені на березі Каспію, неподалік від того місця, де я знайшов намет. Тут була й рибацька шхуна, спочатку далеко від берега, потім усе ближче й ближче. Потім човен із людьми між берегом і шхуною. Люди на березі — п'ятеро чоловіків — щось витягають із човна. Це було схоже на кадри зі старого фільму. І якби не ті три фотографії, то цікавість моя до цієї плівки вже давно згасла б.

— Так, — Гуля зітхнула. — Його вбили?

Вона повернула фотографії і обійняла мене ззаду.

— Напевно. Або помер від побоїв... — сказав я, розглядаючи знімок, на якому четверо витягували човен на берег. У човні лежали якісь мішки.

— Знаєш, — сказав я, позирнувши знизу вгору на Гулю. — Щось тут не так... Усі знімки, крім цих трьох, зовсім «мирні». Вони зняті ніби збоку, ніхто навмисно не позує. А тут усі дивляться у об'єктив, крім зв'язаного.

— Може, фотографували різні люди, — висловила припущення Гуля.

Я замислився. На фотографіях фігурували шестеро людей, включно зі зв'язаним. Але на одній окремій фотографії можна було побачити лише п'ятьох. На «могильному» знімку стояло четверо, а п'ятий мусив знімати. Отже, шостий справді був похований під піском з імпровізованим, майже блазнівським хрестом. Виходило, що знімки шхуни та човна з людьми, а потім тих п'ятьох, які зійшли на берег, були зроблені полоненим. Очевидячки, до того, як він потрапив у полон.

Я поділився своїми міркуваннями з Гулею.

— Отже, він стежив за ними? — сказала вона. — А навіщо?

Я знизав плечима.

— Колю, а давай розкладемо фото по черзі, як їх знімали.

Пропозиція Гулі мені сподобалася. Я дістав плівку, і ми вдвох, розтягнувши її перед запаленою настільною лампою, відшукували знімок, який відповідав кадру, й викладали його на столі рядком. Коли дійшли до двох останніх кадрів — перезирнулися. Замість портретів Гулі там була суцільна темрява.

— Нічого, ми з тобою у фотоательє сфотографуємось, — пообіцяв я.

Розкладені по порядку знімки підтвердили наші висновки. Людина з фотоапаратом чекала наближення шхуни, потім стежила за човном, у якому п'ятеро невідомих щось переправили на берег. Потім фотографа помітили, відібрали апарат, зв'язали і сфотографувались разом із ним. Тільки явно не «на згадку», інакше фотоапарат вони забрали б із собою.

— Дивно, що «Смена» лежала в наметі, — промовив я. — Я б на їхньому місці або забрав її з собою, або викинув у море...

— Пустеля — це те саме море, — сказала Гуля. — Усе, що б ти не кинув у пісок, за годину-дві буде вже під піском. Людей там нема, ніхто поруч не живе... Цікаво, вони ще живі?

Я придивився до облич людей на фотографіях. Їм було років по тридцять-сорок.

— Напевно, живі.

— Тоді треба знімки до міліції віддати.

— Ти що, — я повернувся до Гулі. — Що міліція з ними робитиме? Ми