Читати книгу - "Казки про богатирів та лицарів"

Зараз же орли дістали та дали Іванкові якогось зілля; він потер тим зіллям бабині та дідові очі, і відразу в них з очей сліпота зійшла. Потім пішов він та вбив тридцять волів собі й орлові на дорогу, набрав ще з річки дванадцять бочок води й поприв’язував усе це з обох боків біля себе так, що як обернеться на правий бік, то можна вола їсти, а як на лівий — воду пити.

— Держися ж міцно, щоб не впав часом! — крикнув орел, взяв його собі на крила та й полетів.

Як не було вже їм чого їсти в дорозі, то Іванко відтяв кусок м’яса з ноги у себе та й дав орлові підживитися. І так вони долетіли аж до того місця, де Іванко колись розлучився з своїми товаришами.

— Що це ти мені напослідок дуже смачне їсти дав? — каже Іванкові орел.

— На, подивись! — каже Іванко.

Тут орел виплюнув з рота той кусок м’яса, а він відразу і прилип до ноги Іванкової.

Вернувшись додому, дуже сумували царівни, що не було з ними Іванка. Цар і сам дивувався, чого це його дочки такі сумні, та питав їх частенько, але вони не казали йому, бо заприсягалися Товчикаменеві та Сучимотузкові, що не казатимуть про Іванка нікому в світі.

Аж ось і він сам прийшов. Зраділи тут царівни, і не знати, де той сум та туга поділися. Пішли вони з ним по місту гуляти, а про тих двох товаришів і забули.

Не втерпіли цього Товчикамінь та Сучимотузок і пішли до царя скаржитися на Іванка, щоб цар розсудив їх. А цар довідався вже про те, як воно насправді було, та й звелів покликати сюди Іванка. А той прийшов та й каже цареві:

— Що з такими людьми зробити, які товариша свого хотіли зі світу згубити?

— Таких людей треба повбивати! — рішуче відповідає йому цар, а потім, звернувшись до двох товаришів, спитав їх: — А які ви маєте докази, що саме ви визволяли моїх дочок?

Не мають ніяких!.. Тоді Іванко вийняв половинки персня, хустки та шаблі, і як почали стуляти їх з тими половинками, що лишилися у царівен, то все якраз прийшлося одно до одного. До того ж він вийняв з кишені всі язики, що повирізував у зміїв…

— Прив’язати їх до коней, — звелів цар, розсердившись на Товчикаменя та Сучимотузка за їх брехню, — і пустити в чисте поле.

Але Ведмідь-Іванко випрохав у царя, щоб той дарував їм життя. Зраділи вони і майнули чимдуж з того царства. А Ведмідь-Іванко одружився тоді зі старшою царівною, та й живуть собі.

Казка про царевича та його брата Івана Білого

Був собі цар, а в нього три доньки та один син. Жили вони собі привільно у пущах, мали пригожі палаци і всього вдосталь, чого лиш душі забагнеться.

Аж тут прийшло до них Щось уночі під вікно та й мовило:

— Царю! Віддай за мене найстаршу свою доньку!

Цар з палат відгукнувся та й каже:

— Коли ти не лихе, то йди в хату.

Найстарша царівна відчинила двері й визирнула надвір, а Воно і вхопило її та й помчало геть, невідомо куди. Цар спохопився на розшуки, нишпорив по всіх пущах, по всіх місцинах — не знайшов.

На другу ніч знову Щось підійшло під вікно та й мовило:

— Царю! Віддай за мене середульшу свою доньку!

Цар з палат відгукнувся і каже:

— Коли ти не лихе, то йди в хату.

Середульша царівна метнулася з хати, визирнула в темряву, а Воно і вхопило її та й помчало в безвість. Цар, вискочивши з своїх палат, ще довго і довго шукав свою доньку і, не знайшовши, вельми розпачав і побивався.

І померли з горя цар із царицею, залишилися лиш син їх і найменша донька.

А на третій день, в ніч глуху, знову Щось підійшло під віконце та й мовило:

— Віддай, царевичу, найменшу сестрицю!

Відгукнувся з палат царевич:

— Коли ти не лихе, то заходь у хату.

Наймолодша сестра його відчинила віконце — виглянути, що то за з’ява така, а Воно і вхопило її та й помчало, хто і звідки, — Бог знає. Затужив тоді гірко царевич, шукав, шукав сестру свою по всіх усюдах і, не знайшовши, пішов у світ за очі, куди ноги несуть. Ішов зо три неділеньки і надибав трьох чоловіків, котрі билися поміж собою. Запитав у них царевич:

— Навіщо ви б’єтеся?

А вони, задивившись на його красу молодецьку, відповіли:

— За спадок вітцівський.

— За який іще спадок?

— За сорочку, за шапку, за чоботи.

— Що ж то за сорочка така, і шапка, і чоботи такі?

— Та такі, що сорочку тую не проб’є жодна куля, а шапку як натягнути на голову, то й не видко людини зовсім, а чоботи такі, що як взути їх і сказати: «Несіть мене, куди я захочу», — то вони й понесуть.

Тоді царевич пораяв їм:

— Підіть он у хащі, наріжте лози і зробіть із неї по луку і по стрілі на кожного і стріляйте: хто найдалі влучить, візьме собі сорочку, хто поближче, тому чоботи, а третьому дістанеться шапка.

Втішилися чолов’яги та й гайнули в лозиння, а царевич мерщій шапку на голову, чоботи на ноги, сорочку на тіло і зі словами: «А тепер несіть мене, чоботи, до найстаршої сестри», — помчав лісами та ярами зі швидкістю блискавиці. Аж поки на другий день не вгледів у гущі камінний град, та такий, що звичній людині, а то й птиці навіть не перелетіти, не те що пролізти в нього. Завдяки шапці-невидимці зайшов царевич у той град, а в ньому камінні палати, а в них сестра його у світлиці шиє своєму чоловіку хустинку золотом. Уздрівши брата, кинулася до нього, а він до неї, одігнали злого тура, що вартував вхід у хороми, вскочили разом у світлицю. Привіталися, як годиться, і запитує брата сестра:

— Чого ти, брате, сюди приїхав?

— Та ноги самі занесли. А за ким ти, сестро моя мила? Хто твій чоловік?

— Мій чоловік — грім ясний. Ох! Мій чоловік лихий дуже, як прилетить, то спопелить, заб’є тебе. Де ж мені тебе сховати?

— Не бійся, сестронько, щось придумаю.

Одягнув він собі шапку-невидимку та й присів у куточку. Аж тут і сам грім ясний надлетів, вдарився об землю і перекинувся молодцем красним, зайшов у хороми і з порога вже:

— Щось