Читати книгу - "Вогнем і мечем. Том перший"

Пан Заглоба пішов, а Гелена враз почала перевдягатися у дідівського поводиря. Вона скинула козацький жупаник і, виполоскавшись у річці, наділа селянську свитку, солом’яного бриля і дорожні сакви. На щастя, підліток, котрого пограбував Заглоба, був стрункий, тому все на неї чудово згодилося.

Заглоба, повернувшись, уважно огледів її і сказав:

— Боже мій! Не один рицар залюбки позбувся б багатства свого, аби лиш його такий пахолок супроводжував, а вже гусар, котрого я знаю, напевно б це вчинив. Тільки от із волоссям твоїм треба конче щось зробити. Бачив я у Стамбулі гарненьких пажів, але такого — ніколи.

— Дай Боже, щоб мені на зле не вийшла врода моя! — відповіла Гелена.

Але все-таки усміхнулася, бо її жіночій натурі лестило приємне здивування пана Заглоби.

— Врода ніколи на зле не виходить, і я перший цьому приклад. Коли мені турки в Галаті око випекли, хотіли вони і друге випекти, але врятувала мене дружина тамтешнього паші, і саме через мою незвичайну вроду, залишки якої ти можеш іще, мила панно, бачити.

— А ти казав, ваша милость, що це волохи тобі око випекли.

— А таки волохи, але потурчені, котрі в Галаті у паші служили.

— Але ж вашій милості його не випекли!

— Зате воно від гарячого заліза полудою взялося. А це майже те саме. Що ж ти, мила панно, із косами своїми збираєшся робити?

— А що ж? Треба відрізати.

— А таки треба. Тільки як?

— Шаблею вашої милості.

— Шаблею добре голови стинати, але волосся — я вже й не знаю, quo modo?[97]

— Знаєш, ваша милость, як? Я сяду біля цього поваленого стовбура, перекину через нього волосся, а ти, ваша милость, рубонеш і відріжеш. Тільки голови мені не зітни.

— Про це, мила панно, не бійся. Не раз я ґноти у свічок напідпитку стинав, самої свічки не зачепивши. Тож кривди я тобі не заподію, хоч робити таке мені доводиться уперше.

Гелена сіла біля стовбура, перекинула через нього своє довге чорне волосся й підняла очі на пана Заглобу.

— Я готова. Рубай, ваша милость, — сказала вона.

І всміхнулася до нього трохи засмучено, бо жаль їй було волосся, котре при голові ледве можна було взяти у дві пригорщі. Та й панові Заглобі якось не хотілося цього робити. Він обійшов стовбур, щоб зручніше замахнутися, і пробурмотів:

— Тьху! Тьху! Я волів би краще бути цирульником і оселедці козакам підголювати. Здається мені, що я катом став і до катівської беруся роботи, бо відомо милій панні, що вони чаклункам волосся на голові обрізають, аби диявол туди не сховався і силою своїх чарів тортур не зіпсував. Але ж мила панна не чаклунка, тому й затія ця бридкою мені здається, за яку якщо мені пан Скшетуський вух не відріже, я йому imparitatem[98] учиню. Далебі, рука аж замліла. Замруж хоч очі, мила панно.

Пан Заглоба потягся вгору, ніби у стременах до удару готувався. Плоске лезо свиснуло в повітрі, й умить довгі чорні пасма ковзнули по гладенькій корі стовбура на землю.

— Усе, — мовив Заглоба.

Гелена швидко підвелася, і враз коротко обрізане волосся чорним кружальцем розсипалося довкола її обличчя, що взялося рум'янцем сорому, — відрізати косу для дівчини у ті часи вважалося великою ганьбою, а отже, була це з її боку чимала жертва, піти на яку змусили крайні обставини.

В очах у дівчини забриніли сльози, а пан Заглоба, невдоволений собою, навіть не втішав її.

— Мені здається, я вчинив щось ганебне, — мовив він, — і повторюю тобі, мила панно: якщо пан Скшетуський справжній кавалер, він мені за це вуха відрізати мусить. Але не можна було інакше, бо sexus[99] милої панни відразу одгадали б. Тепер принаймні можемо йти сміло. Розпитав я у діда й дорогу, коли йому ножа до горла приставив. Як він розказав, спочатку ми побачимо у степу три дуби, біля них буде вовчий яр, а повз яр дорога через Дем’янівку на Золотоношу. Сказав він мені, що й чумаки тією дорогою їздять, тож можна й возом під'їхати. Важкі хвилини ми з милою панною переживаємо, тому згадуватимемо їх вічно. Тепер от і з шаблями доведеться розлучитись, бо ні дідові, ні поводиреві не гоже мати при собі шляхетської амуніції. Засуну я їх під оцей стовбур, може, дасть Бог, колись заберу. Чимало походів бачила ця шабля і великих перемог була причиною. Повір мені, мила панно: я досі був би вже рейментарем, якби не invidia[100] і злість людська, які підозрювали мене у прихильності до міцних напоїв. Так воно на світі завжди. Нема ні в чому справедливості! Якщо я не ліз, як часом дурні, на рожен, і з мужністю, як Cunctator[101] новий, умів поєднувати розважливість, так навіть пан Зацвіліховський перший казав, що я боягуз. Добрий він чоловік, але злий на язик. Іще недавно допікав мене, що я з козаками братаюся, а якби не це братання, так ти б, мила панно, напевно Богунового насильства не уникла.

Отак розмірковуючи, повстромляв пан Заглоба шаблі під стовбур, накрив їх бур’яном і гіллям, потім почепив через плече сакви і ліру, узяв у руку дідів кий, усипаний кременями, махнув ним раз-другий і сказав:

— Ну, не такий він уже й поганий, якомусь собаці або вовкові можна каганці в очах засвітити або зуби полічити. Найгірше з усього те, що нам треба йти пішки, але нема ради! Ходімо!

І вони пішли.

Попереду чорночубий поводир, за ним дід. Дід бурчав і лаявся, бо йому було спечно йти пішки, хоч по степу й тягло вітерцем. Вітерець цей обвітрював і робив смаглявішим личко вродливого поводиря. Невдовзі вони дійшли до яру, на дні якого било джерело, несучи свої кришталеві води до Кагамлика. Біля яру, неподалік від річки, росли на узвишші три могутніх дуби. До них відразу ж і повернули двоє наших мандрівців. Тут же наткнулися вони й на дорогу, що жовтіла у степу квітами, які виросли на кінському гною. Дорога була безлюдна — ні чумака на ній, ні мажі, ні сивих волів, що йдуть поволі. Лиш де-не-де валялися кістки від худоби, розтягнені вовками й вибілені сонцем. Подорожні йшли не зупиняючись, відпочивали тільки у тінистих дібровах. Чорночубий поводир укладався на зелену мураву