Читати книгу - "Ґоморра"

то було схоже на пасаж з Біблії: мабуть, Джузеппе та Ромео готувалися до конфірмації. Та якщо проаналізувати, то навряд чи то був конфірмаційний текст. Але все одно то була свого роду Біблія. Пасаж не з катехізису, а з Квентіна Тарантіно. Хлопець продекламував строфи, які промовляє Жюль Вінфілд у фільмі «Кримінальне чтиво» перед тим, як послати на той світ типа, винуватого у зникненні дорогоцінної валізки Марчелюса Воллаче:

«Шлях праведного чоловіка загороджений з усіх боків несправедливістю людей егоїстичних та тиранією людей злих. Благословенний той, хто в ім’я добра та милосердя веде слабких крізь долину темряви, бо він воістину є хранителем свого брата і рятівником втрачених дітей. І я уражу тебе з подвійною силою, я обрушу свою несамовиту лють на тих, хто намагається отруїти та знищити братів моїх. І коли впаде на тебе мій гнів, то дізнаєшся ти, що звуть мене — Господь».

Джузеппе та Ромео процитували цей пасаж слово в слово як у фільмі — і відкрили вогонь. Батько Джузеппе був каморристом, pentito, який повернувся до організації Квадрано та Де Фалько після того, як вони зазнали поразки від Ск’явоне. Він був невдахою, який став на сторону невдах. Але він, напевне, думав, що фільм його життя зміниться, достатньо лише буде зіграти в ньому правильну роль. Ці двоє хлопців знали напам’ять усі найкращі рядки з усіх фільмів про кримінальників. У більшості випадків вони розпочинали бійки через чийсь погляд. У країні Каморри погляд — це претензія на територію. Це — втручання в чийсь приватний простір, все одно, що вибити двері й увірватися в чужу домівку. Погляд — це навіть дещо більше за образу. Коли надто довго дивитися комусь у вічі, то це саме по собі вже можна розцінити як відкрито кинутий виклик:

— Ти ще й насмілюєшся щось мені казати? Ти ще й насмілюєшся щось мені казати? Ти ще й насмілюєшся щось мені казати?

Вони повторювали ці відомі рядки з фільму «Таксист», а потім починали бійку, гепаючи жертву в груди так, що аж луна котилася.

Казалезькі боси до цієї проблеми поставилися з усією серйозністю. Ніхто не хотів терпляче зносити сутички, бійки та погрози: надто багато знервованих матерів, надто багато скарг. Тому боси передали своє попередження через районного капо, щось на кшталт заклику до порядку. Але Джузеппе та Ромео продовжували грати роль у своєму уявному фільмі, лупцюючи всіх, кого заманеться, мочитися в бензобаки мотоциклів, що належали сусідським дітлахам. Тому боси послали за ними. Вони хотіли поговорити з ними особисто — клан не влаштовувала така поведінка. Батьківська терплячість, характерна для цих країв, часто перетворюється на бажання покарати; хлопці явно потребували добрячого уроку гарної поведінки, жорстокого публічного прочухана, який навчив би їх не переходити межу. Та Джузеппе і Ромео зневажливо відкидають запрошення босів на розмову і продовжують стирчати в барі, грати у відеопокер або просиджувати перед телевізором, годинами дивлячись фільми на DVD-програвачі і запам’ятовуючи рядки, вирази й імітуючи жести та одіж персонажів. Вони гадають, що їм тепер море по коліно. Що їм на всіх можна начхати, навіть на «конкретних» впливових хлопців. Більше того, їм здається, що саме своїм ігноруванням «конкретних» хлопців вони наженуть на всіх ще більшого страху. Для них, як для Тоні та Менні з «Чоловіка зі шрамом», не існувало меж. Вони нікого й слухати не хочуть, а регулярні напади та залякування створюють у них враження, що вони — віце-королі Казерти. Джузеппе та Ромео і не збиралися вливатися в клан. Навіть не намагалися. Цей шлях був надто повільним та жорстко регламентованим, і тому вони не збиралися марнувати час, повзучи вгору ієрархічною драбиною. Більше того, вже багато років казалезці направляли по-справжньому здібних членів організації не в бригади кілерів, а в економічний сектор. Джузеппе та Ромео являли собою повну протилежність сучасному солдату Каморри. Вони вважали, що зможуть виїхати на одній лише лиховісній репутації району, де вони народилися й жили. Вони не були членами клану, але забажали користуватися всіма привілеями каморристів. Хлопці вважали, що бари мусять обслуговувати їх задарма, не сумнівалися, що безкоштовний бензин для їхніх моторолерів — це як щось належне, а їхнім матерям власники крамниць мають відпускати свій крам безкоштовно. Якщо ж хтось насмілювався збунтуватися, то вони накидалися на крамарів та дівчат-продавчинь і немилосердно їх гамселили. Тому весною 2004 року кілька емісарів від клану організували з хлопцями зустріч на околиці Кастельвольтурно, в районі Парко Маре (Морського Парку), де зливаються докупи море, пісок та сміття. Якщо боси не могли вплинути на Джузеппе та Ромео своїми негативними сигналами, то, можливо, вони спробують достукатися до них позитивними пропозиціями. Запропонувати якусь спокусливу угоду, можливо — навіть взяти участь в убивстві. Першу реальну «мокру» справу в їхньому житті. Я уявив, як хлопці прожогом погнали свої моторолери, прокручуючи в своїх головах всі улюблені сцени з фільмів, де великі боси змушені рахуватися з впертістю нових героїв. Молоді спартанці йшли свого часу на війну, натхнені геройськими подвигами Ахіллеса та Гектора, але в цьому краї ти йдеш на вбивство, маючи в голові «Чоловіка зі шрамом», «Славних хлопців», «Донні Браско» та «Хрещеного батька». Кожного разу, коли я проїжджаю повз Парко Маре, я уявляю собі сцену, яку відтворила поліція і про яку повідомлялося в газетах. Джузеппе та Ромео прибули набагато раніше призначеного часу. Вони згоряли від нетерпіння та відчували занепокоєння. Поки хлопці чекали, під’їхало авто. З нього вийшли декілька чоловіків. Хлопці підійшли привітатися з ними, але ті схопили Ромео, відтягли його вбік і почали лупцювати Джузеппе. Потім хтось із них приставив йому до грудей ствол автоматичного пістоля і вистрелив. Я не сумніваюся, що перед очима Ромео промайнула сцена зі «Славних хлопців», де Томмі Де Віто запрошують взяти участь у керівництві Коза Нострою в Америці, але замість запросити до зали, де зібралися боси, його ведуть до порожньої кімнати й убивають пострілом у голову. Неправда, що фільми — брехня, що не можна жити, як у кіно, що як тільки ти висунеш голову з кінотеатру, то відразу ж здогадаєшся, що реальність зовсім інакша. Є лише одна різниця: той момент, коли Аль Пачино вибирається з фонтана, куди впав його скошений автоматними чергами дублер, і стирає з обличчя кіношну кров. Момент, коли Джо Пеші змиває йому голову і зупиняє фальшиву кровотечу. Тебе не цікавить ця сцена, бо ти її не розумієш. Коли ж Ромео бачить, що Джузеппе впав на землю, я впевнений —