Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

Причина велелюдності з’ясувалася невдовзі. Загальні збори трудового колективу. Від цього вислову потягло чимось дуже радянським, давно забутим.

— А чого раптом? — спитав когось із співробітників Губченко.

Той нервово гигикнув у відповідь і відійшов, підморгнувши: мовляв, це ви у мене питаєте?

Довелося йти вглиб коридору, де навпроти дверей приймальні висіла велика дошка оголошень. На ній червоними літерами гуашшю (!) було намальовано:

«Загальні збори трудового колективу.

Порядок денний: персональна справа снс Губченка.

Доповідач: М.М.Биковець»

Так. Щоб мати персональну справу, треба мати провину. Те, що він натягнув дріт над підлогою, — це погано. Що ще йому можуть інкримінувати? Ну звичайно ж! Планову тему!

Губченко розвернувся і майже бігом подався до своєї лабораторії. Там теж було повно народу. Його вітали:

— А ось і винуватець торжества!

— Слухай, старий, ти справді набив пику Заступу?

— Не міг цього зробити взимку? Це ж треба, скільки народу повикликали — всіх, кого дістали.

Серед цього веселого гамору пролунали неголосні, але всіма почуті слова завідувача відділу:

— Губченку, ходіть на хвилинку.

Він підійшов і привітався.

— Що з плановою темою? — спитав завідувач.

— Та… сміх і гріх, — почухав потилицю Губченко. — Там уже буквально висновки лишилися.

— Негайно роздрукуйте і здайте вченому секретареві відділу. Я з ним говорив — зареєструємо заднім числом.

Ще гув принтер, а планова тема вже була зареєстрована як здана три дні тому. Хоч як дивно, але попри велику кількість людей в лабораторії ніхто цього й не помітив. Коли йшлося про порушення так званої трудової й виробничої дисципліни, працівники інституту демонстрували непохитну солідарність.

— І щоб до завтра були висновки, — твердо й бездискусійно сказав заввідділу.

Губченко вдячно кивнув.

Доповідь Заступа була плутана, демагогічна, сповнена прихованих, але зловісних погроз. Він розповів про аморальний «облік» Губченка, про його постійні порушення графіку роботи й подання «тез», про ганебний випадок «ставлення» пасток на живих людей, про те, що він, Заступ, має на увазі та про багато чого іншого. А потім запросив усіх «свідомих» працівників висловити свої міркування з цього приводу, цього приводу.

Свідомих не виявилося.

І тоді руку підніс сам винуватець торжества. Микола Миколайович цієї руки довго не помічав, аж поки хтось із останніх рядів вигукнув:

— Дайте слово Губченку!

— Навіщо? — з погрозою в голосі озвався Заступ.

— Як так навіщо? — знову пролунало з залу.

Якби той анонімний вигукувач пояснив, навіщо, Заступові було б що спростувати. Але оскільки у відповідь на його запитання прозвучало інше запитання, то він ніби мусив відповідати, а відповідати, виходило, треба було собі самому. Поки він розмірковував над цією задачею, Губченко підвівся й пішов до трибуни. Він пішов не просто до трибуни, а ва-банк. Биковець не встиг його зупинити.

— У мене є кілька запитань до доповідача, — почав Губченко голосно, з натиском. — По-перше, про які такі систематичні порушення дисципліни з мого боку йшлося в доповіді? Я хотів би почути конкретні приклади. Та й громадськість була б удячна шановному доповідачеві. Шановному доповідачеві. Я маю на увазі.

Залою прошелестів легкий сміх.

— По-друге, — вів далі винуватець торжества, — яких заходів ужив шановний заступник директора з режиму у відповідь на мої усні сигнали щодо факту вилучення невідомими моїх власних матеріальних цінностей з мого власного робочого місця? По-третє, чому ніхто не відповів мені на доповідну, чому ніхто не вжив заходів з приводу викладених у цьому документі порушень режиму в інституті? І нарешті: з якою метою заступник директора з охорони заходив до лабораторії, коли нікого з працівників у приміщенні не було, і на якій підставі охорона видала йому ключ? Тільки після отримання відповідей на ці запитання я зможу далі обговорювати свою персональну справу. Персональну справу. Персональну справу. Я маю на увазі.

Сміх уже був майже непристойним. До цього люди дивилися в потилицю тому, хто сидів попереду, й не розуміли, що відбувається. Тепер вони ще менше розуміли, але вже насмілювалися перепитувати одне в одного:

— Про що, власне, йдеться? Яке таке вилучення матеріальних цінностей?

Заступ наливався кров’ю, обурений нахабством і зухвалістю «рядового працівника», що дозволяв собі так розмовляти з начальством. Найгірше почувався вчений секретар інституту Маньківський. Директор у відпустці, заступник з науки у закордонному відрядженні. Формально Биковець теж заступник директора, але він заступник із режиму… Як повестися в цій ситуації? Зрештою, яку саме ситуацію нині обговорюють? Який фарс розігрують? Правильно було б зателефонувати директору і про все розповісти, попросити поради. Але той наказував, щоб його турбували тільки в разі ядерної війни. Тут саме щось на зразок війни й відбувається, але ж не ядерної…

— Я директор з режиму! — вибухнув Заступ.

Але цей аргумент потонув у дружному вибуху сміху: тепер уже сміялася вся зала.

— Я заступник директора, я маю на увазі, — поправився Микола Миколайович, та марно — його слів уже ніхто серйозно не сприймав. Однак він не міг зупинитися, відчуваючи, що земля пливе з-під ніг. — Я маю право відвідувати будь-які приміщення, будь-які приміщення. Я маю на увазі. А ви, Губченку, пастки на мене порозставляли.

— У такому випадку прошу вибачення. — Губченко вклонився. — Я зовсім не на вас розставляв пастки. Просто до нас у лабораторію занадився злодій, тож я й поставив невеличкий запобіжничок, оскільки ви відмовилися реагувати на мої сигнали з цього приводу. Звідки ж я знав, що ви ходите по лабораторіях, коли там нікого немає, й перевіряєте, де що лежить.

Він з останніх сил намагався не засміятися разом зі співробітниками.

— Я не перевіряю, де що лежить! Я маю на увазі, я перевіряю на предмет режиму, на предмет режиму!

— Ну, де що стоїть, яка різниця, — виправився Губченко. — Чи там де який режим… Але ви не відповіли на мої запитання, Миколо Миколайовичу.

— Я не зобов’язаний перед вами звітувати! Перед вами звітувати! Я заступник директора, а ви…

Решта фрази потонула в новому вибуху реготу. Схоже, відтепер хоч у якому б контексті Заступ назвав свою посаду, це викликатиме сміх у всього інституту.

— Я й не прошу переді мною звітувати. Просто я звернувся до вас із клопотанням спочатку усно, а потім письмово. І я маю право вимагати від вас відповіді по суті порушених у моєму клопотанні проблем. Бо якщо в режимній установі пропадають гроші з кабінетів, а заступник директора з режиму…

— А я вам кажу, ніхто у вас нічого не крав! Нічого не крав! Я розбирався…

— З ким? — здивовано урвав його Губченко.

Зала завмерла. Це вже було не