Читати книгу - "Остання любов президента"

Спочатку в моргу ми довели старого до ладу. Одягли на нього костюм, придбаний для розлучення. Потім завантажили у «швидку допомогу». І поїхали.

Їхали тихо, без мигалки та сирени. Напрочуд легко вдалося заїхати на вкритий снігом Пішохідний міст. Доїхали до острова, але з’їжджати з моста водій «швидкої» відмовився навідріз. Довелося вивантажувати Давида Ісааковича разом із ношами просто на сніг. Потім зняли нашого небіжчика з нош, і повернули їх медпрацівникам. Потім ще десять хвилин допомагали водієві практично вручну розвертати мікроавтобус, щоб той міг їхати назад.

I ось попливли, розчинились у ранній січневій темряві два червоних габаритних вогники «рафика», ледве помітне світло його фар. А ми стоїмо з отцем Василієм і дивимося услід «швидкій». Дивимося довго і сумно.

Я починаю мерзнути і нервувати. Але батюшка спускається під міст та витягає звідти раніше заховані дитячі санчата. I ми веземо на них лежачого старого углиб зимових джунглів уже безлюдного острова, в бік його землянки.

Через п’ятнадцять хвилин ми були вже на місці. Батюшка виявився напрочуд практичним чоловіком. Тут уже лежала купа дров, а трішки неподалік у снігу були заховані лом та лопата.

Ми розпалюємо вогнище над умовною землянкою Давида Ісааковича. Мені зрозумілі батюшкові наміри, і я бачу, що перешкод для їхнього здійснення не буде. Багаття розігріє землю, і ми зможемо перетворити умовну могилу на справжню.

Коли годин, мабуть, через п’ять, після двох перерв і однієї випитої просто з пляшки горілки для зігрівання, неглибока могилка була вирита, отець Василій несподівано приймає над покійником урочисту релігійну позу і починає його відспівувати. Баритон батюшки в нашій, освітленій вогнищем, темряві лунає тужливо, але зворушливо. Я майже не розумію слів. Вірніше, я не слухаю слова, я слухаю голос. І я хочу плакати. Полиски вогнища падають на пожовтіле обличчя Давида Ісааковича. Він, ніби воскова фігура, одночасно схожий і несхожий на близьку мені живу людину.

Коли ми акуратно поклали старого у могилу, отець Василій потис його холодну руку і сказав: «До зустрічі, Давиде!» Потім очікувально подивився на мене. Я також потис руку старого, але не зміг промовити жодного слова.

Коли повертались Пішохідним мостом, в обличчя дув колючий морозний вітер. Йшли мовчки. Зійшли на Набережну, дійшли до річкового порту.

Навколо тиша. Жодної машини, жодного віконця, де світилося б. Чесно кажучи, тут і будинків практично немає!

— Змерз? — запитав отець Василій.

— Трохи.

— Ходімо до нього! Я маю ключі. Там і пом’янемо!

На шляху нам трапився нічний кіоск, у якому ми розштовхали продавця-хлопця й придбали кільце угорської «салямі», дві пляшки пива, банку червоної ікри і пляшку горілки.

Після цього йти стало веселіше, та й крижаний вітер вже не здавався таким жорстоким.

131

Цюріх. 26 жовтня 2004 року.

Час нікуди не поспішає. Я дивлюся на червоне табло готельного електронного годинника. Двадцять хвилин після опівночі. Ніч. У номері, не зважаючи на трішки прочинене вікно, у яке завіває озерну свіжість, на диво тихо. Мабуть, жодна країна не спить так міцно та безтурботно, як Швейцарія. I поруч, звично лежачи на боці, спить Світлана. Вона спить обличчям до мене, на просторому квадратному ліжку. Правильніше сказати, вона спить животом до мене. Щоб дотягтися до її тонкого акуратного носика, потрібно лише простягти руку. А живіт — ось він. Він впирається мені в ребра. Я лежу на спині. Дивлюсь у стелю. Я сам притулився ближче до Світлани, сам вперся ребрами в її живіт, у якому живуть наші малюки. Сам слухаю шкірою їхні рухи. Близнюки то завмирають, то знову починають рухатись.

А я думаю про те, що відбудеться завтра чи післязавтра. Я уявляю, на скільки зміниться наше життя. Насправді мені важко уявити всі зміни, що чекають попереду. Моя уява не може впоратися із поставленим завданням. Я намагаюся мислити логічно. Дітям знадобиться няня, можливо, дві. Сама Світлана не впорається. А навіть якщо і впорається, то буде дуже втомлюватися. Втома відіб’ється на її обличчі, а обличчя відіб’ється у дзеркалі і псуватиме їй настрій. А що важливо для мене? Щоб у неї був завжди чудовий настрій. Один логічний ланцюжок уже є. Червоне табло електронного годинника запевняє, що збігло тільки десять хвилин від тієї миті, коли я перевіряв його востаннє. Може, годинник барахлить? Можливо, от-от настане світанок? Чому я зовсім не хочу спати?

Близнюки в животі розігралися не на жарт. Кілька разів хтось з них вдарив мене п’ятою чи коліном по ребрах. Мені смішно й весело. Це стає схожим на гру. Я проводжу долонею по Світланиному животі, намагаючись «спіймати» рухи близнюків, я граюся з ними ще до їхнього народження. Дивовижне відчуття! Колінами чи ліктями вони впираються у внутрішню м’яку стінку свого теплого тимчасового прихистку. А я ловлю їхні рухи долонею.

— Нічого, — шепочу я їм, підводячи голову і дивлячись на живіт. — Скоро побачимося!

Близько третьої години ночі малюки заспокоїлися та заснули.

— Відпочивайте-відпочивайте, — прошепотів я до них, гладячи теплий живіт. — У вас попереду кілька важких днів.

Сон усе не приходив. Я підвівся. Накинув білий мохнатий халат. Відкрив міні-бар, усередині загорілася маленька лампочка, привітно освітивши ряди маленьких пляшок з кампарі, джином та віскі. Трішки нижче стояли більші пляшечки — пиво, кола, мінералка «Віттель» і чекушка шампанського «Моет».

«Завтра, двадцять сьомого, я куплю велику пляшку шампанського, а поки що можна починати з малої», — міркую я, дивлячись на чвертку.

Я беру шампанське й келих. Тихенько, босоніж, виходжу на балкон. Причиняю за собою скляні двері.

Тиша ззовні нічим не відрізняється від тиші зсередини. Швейцарія спить, спить Цюріхське озеро, яке тут називають Цюріхським морем, спить нерухома місячна доріжка на поверхні озера. А далі спить протилежний берег, на якому палають лише поодинокі ліхтарі.

Корок на шампанському звичайний, стягнутий дротом. Я розкручую дріт, послаблюю його петлю навколо тонкого скляного горлечка. Раптом корок з ляском виривається з пляшки й вилітає за балкон. Я завмираю, перелякано роззираючись. Цей загалом негучний звук здається тут мало не криміналом. Я зробив замах на святе — на нічну швейцарську тишу. Я дійсно втяг голову в плечі й завмер. Немов дитина, що завинила, перевіряю: чи не помітив часом хтось із дорослих моїх випадкових пустощів? Але тиша тут напрочуд в’язка. Вона миттєво втягла ляск корка в себе.